Я подивився на стелю — і сон зняло, як рукою. Зітхнувши, я перевернувся на бік і перекотився на край ліжка. Потім намацав на підлозі старий ліхтар, увімкнув його і витягнув закладку з «Лавини».[11] Унизу, десь із кухні, почулися тихі віддалені кроки. Невже це батько? Невже він нарешті відірвався від нічної писанини, і ми бодай сьогодні зможемо поговорити?.. Невже…
Спустившись сходами вниз, я зрозумів, що це не він. З-під зачинених дверей батькового кабінету пробивалося світло, отже, хатою могла вештатися тільки Амма. Зазирнувши у шпарку під дверима кухні, я побачив, як вона швиденько — наскільки це було для неї можливо — чимчикує до своєї кімнати. Десь у кінці коридору зачинилися двері, а це означало, що в нас були гості. Хтось щойно зайшов чи вийшов, і зізнаюся, що — у світлі останніх подій — я хотів би це знати напевне.
Обійшовши будинок, я вийшов на ґанок; біля узбіччя вхолосту пофиркував старий напіврозвалений «студебекер» пікап, якому було з півсотні років. Амма визирала з вікна оселі, про щось розмовляючи з водієм. Потім передала йому свою сумку і сама перебралася в машину. І куди це вона зібралася проти ночі з якимсь незнайомцем у пошарпаному авто?
Цей випадок нагадав мені про фатальну мамину поїздку, а тут ще й з’явився невідомий тарантас, незнайомий водій… Я мав дізнатися, куди прямує Амма, але слідувати за ними без машини було складно. Що ж, вибору немає: залишається тільки «вольво» — саме той автомобіль, яким мама керувала в ніч аварії. Завжди, коли я бачив цю машину, у мене виникали однакові асоціації.
Я сів за кермо. В салоні пахло старими паперами і склоочисником. Цей запах жив тут вічно.
Я й уявити не міг, як складно буде їхати без фар, але навіть у цій суцільній темряві зміг розгледіти, що пікап прямує до Броду. Скоріше за все, Амма їхала додому. Пікап звернув з Дев’ятого шосе і рушив на околиці. Коли він зрештою виринув з пітьми, я приглушив мотор і з’їхав на узбіччя.
Амма відчинила двері пікапа, і в салоні увімкнулося світло. Вдивившись у темряву, я впізнав водія — Карлтона Ітона, місцевого листоношу. І чого це раптом Амма поїхала з ним у нічне турне? Я ніколи раніше не бачив, щоб вони бодай розмовляли.
Щось мовивши Карлтону, вона зачинила двері. Пікап рушив без Амми, а я вийшов з «вольво» і попрямував за нею. Я добре знав, що Амма — людина звички, і якийсь пересічний клієнт не змусить її вештатись болотом о такій порі.
Вона зникла за кущем, йдучи по насипній доріжці, яку вочевидь викладали тут потом і кров’ю. Гравій шарудів у неї під ногами, а вона все йшла і йшла далі. Сама, у темряві. Я скрадався за нею, намагаючись ступати безшумно, адже найменший камінчик міг зрадити мою присутність. Я переконував себе, що не хочу порушити план розвідки, але насправді просто боявся, що мене викриє Амма.
Було нескладно зрозуміти, як Брід отримав свою назву. Щоб дістатися туди, слід було долати ставки, борсаючись у воді. Принаймні саме такий шлях обрала Амма. Якби не повний місяць, я б і в’язи скрутив, пробираючись крізь лабіринт чагарників і порослих мохом дубів. Темна, як ніч, вода була зовсім близько, а у повітрі витав теплий запах болота, що залишав на шкірі липкий невидимий слід.
Берег затоки був устелений дерев’яними плотами, зв’язаними з кипарисових колод. Таке собі таксі для бідних, пороми, що вишикувалися біля води в очікуванні пасажирів. У світлі місяця я бачив, як Амма вправно трималася на водному таксі, відштовхуючись від берега довгою дерев’яною жердиною і гребучи нею, як веслом.
Я вже сто років не був у неї вдома, але якби бодай раз ішов цим маршрутом, то точно зміг би його пригадати. Певно, востаннє, коли я навідувався до Амминої оселі, ми обрали інший шлях, хоча у темряві я не міг його впізнати. Добре видно було тільки те, що плоти давно прогнили і стали один трухлявіший за інший. Тому вибір був нескладний.
Легкість, з якою Амма керувала плотом, виявилася оманливою — мені це давалося набагато складніше. До того ж що кілька хвилин у воду де-не-де пірнав алігатор, і я щиро радів, що не став переправлятися убрід.
Я ще раз відштовхнувся від дна палицею, і край плоту вперся у піщаний берег. З нього вже можна було розгледіти маленький і скромний Аммин будиночок, що світився в темряві одиноким віконцем. Віконниці були пофарбовані в такий самий блакитний колір, як і в нас удома, а сам кипарисовий будиночок маскувався у заростях затоки.