Біля дому витав якийсь запах — настільки ж міцний і всепоглинаючий, як лимон з розмарином, і настільки ж неможливий бодай із двох причин. По-перше, жасмин у цій місцевості цвіте не восени, а навесні, а по-друге — його не знайдеш біля болота. Однак із цим запахом я не міг помилитися, так само як і не міг у нього повірити. Словом, як і у все, що відбувалося сьогодні вночі.
Я поспостерігав за будинком: нікого. Можливо, Амма просто вирішила з’їздити додому? Може, й батькові про це розповіла, а я тут задарма посеред ночі ризикую життям серед алігаторських щелеп?
Я вже мало не зібрався пливти назад, шкодуючи, що дорогою не розкидав хлібних крихт, аж раптом знову відчинилися двері. У світлі на ґанку я побачив Амму. Вона щось ховала у білу лаковану шкіряну сумочку, але що — я не роздивився. На Аммі була її найкраща сукня кольору лаванди (у ній вона ходила до церкви), білі рукавички і милий квітчастий капелюшок під колір вбрання.
І вона знову прямувала до болота — невже Амма зібралася переправлятись у такому вбранні? Я сам ледь виборсувався з багнюки у джинсах, і це виявилося не легше, ніж перетинати болото на плоту. Мул засмоктував ноги, і мені доводилося щоразу виривати їх, ніби з цементу. А як же Амма, у її сукні, в її віці?..
Однак вигляд у неї був дуже цілеспрямований. Вона упевнено пройшла між заростів очерету і болотної трави, зупинившись на галявинці під шатром з гілок кипариса і плакучої верби. Надворі було плюс двадцять, не холодніше, однак поза спиною у мене пробігав дрож — надто вже незвичайним здавалося це місце. Навіть після всього, що мене сьогодні встигло спіткати. Від країв води підіймався туман, вислизаючи, як пара з-під покришки киплячої каструлі. Я підійшов ближче до галявини: Аммина сумка виблискувала білою лакованою шкірою у світлі місячного сяйва. Амма намагалася щось із неї дістати.
Кістки… Невже це схоже на курячі кістки?
Амма щось промовила над ними і швиденько запхала у мішечок, надто схожий на «темницю» для сумнозвісного амулета. Потім вона знову понишпорила в сумці, дістала паперовий рушничок, який зазвичай вішають у вбиральні, і почала відтирати ним від сукні бруд. Я бачив, що десь удалині, наче світляки, мерехтять розмиті білі вогники. Звідти ж лунали розмірені ритми жагучих мелодій і чувся сміх. Певно, десь неподалік на болоті була вечірка.
Амма підвела очі. Щось привернуло її увагу, хоча я особисто нічого не почув.
— Можеш не ховатися. Я знаю, що ти тут.
Я закляк. Вона мене впіймала!
Однак Амма говорила не до мене. З густого липкого туману вийшов Мейкон Рейвенвуд, випускаючи сигарний дим з таким виглядом, ніби щойно їхав у лімузині з шофером, а не пробирався темним смердючим бродом. На ньому, як завжди, була бездоганно біла накрохмалена сорочка і вишуканий одяг.
Та ще й чистий. Ми з Аммою забрьохалися до колін, а Мейкон Рейвенвуд виблискував, як нова копійка.
— Ти дуже вчасно. Ти знаєш, Мельхіседеку, я маю повернутися, а тому всю ніч тут не буду. Та й не дуже приємно, коли тебе викликають хтозна куди, хтозна о котрій. Це ж невиховано. Не кажучи вже, що незручно, — вона фиркнула. — Можна сказати навіть, обтяжливо.
О-б-т-я-ж-л-и-в-о. Дев’ять по вертикалі. Я про себе проказав це слово по буквах.
— Знаєш, Амаріє, я й сам мав чим зайнятися, але ця справа не терпить зволікань, — Мейкон зробив кілька кроків уперед.
Амма позадкувала і виставила вперед кістлявий палець:
— Стій, де стоїш. Бракувало мені ще бути такої ночі поряд з таким, як ти. Мені це ні до чого. Ти своє при собі маєш, я — при собі.
Мейкон неквапно відступив, і далі пускаючи у повітря кільця диму.
— Я кажу, розвиток подій потребує нашого невідкладного втручання, — видихнув Мейкон сигарним димом. — Бо, цитуючи наших друзів-священників, «місяць уповні від сонця найдалі».[12]
— Мельхіседеку, ти зі мною околясом не ходи. Через яку таку нагальність я мала вискочити з ліжка й приїхати до тебе посеред ночі?
— Крім усього іншого… через медальйон Женев’єви.
Амма замалим не завила, затуливши хустиною обличчя. Слово «медальйон» при ній вимовляти було недопустимо.
— А що з ним таке? Я казала тобі, що заговорила його і наказала закопати у Ґрінбраєрі. Щойно ця річ знову потрапить у землю, то не завдасть жодної шкоди.
— Помилка раз. Помилка два. Медальйон досі у хлопця. І він приносив його з собою до моєї обителі! Та й узагалі, я не певен, чи можна заговорити такий темний талісман…