Книжки, які я шукав, лежали на цих полицях. Якщо хтось і знав більше про історію нашого району, ніж Сестри, то це була моя мама. Я ступив уперед, відчинивши двері ще на кілька сантиметрів.
— Святий Боже і всі, що на небі, Ітане Вейт, якщо ти ще бодай крок зробиш, батько дасть тобі наступного тижня добрячого прочухана!
Молоко мало не випало у мене з рук. Це була Амма.
— Я нічого не робив. Двері були відчинені.
— Як тобі не соромно! Жодна примара в Гатліні не насмілиться зайти в кабінет твоїх батьків, хіба що то буде дух твоєї мами власною персоною.
Амма говорила зі мною без жартів. З її погляду мені здалося, що вона хоче щось мені сказати, можливо, навіть правду. Хтозна, а раптом двері мені дійсно відчинила мама?
Одне було зрозуміло: щось або хтось дуже хотіли, аби я увійшов до цього кабінету, так само, як хтось інший волів тримати мене від нього якнайдалі.
Амма гримнула дверима й замкнула їх, діставши з кишені ключ. Я почув, як клацає замок, і зрозумів, що мій шанс зник так само швидко, як і з’явився. Амма схрестила руки.
— А хіба ти не повинен учитися? Вам що, нічого не задавали?
Я кинув на неї роздратований погляд.
— Знову підеш у бібліотеку? Ви з Лінком уже закінчили ту доповідь?
І ось тут до мене дійшло.
— Ага, бібліотека. Насправді я саме туди збирався, — я миттю поцілував Амму в щоку й чкурнув геть.
— Передавай вітання Маріан і не думай спізнюватися на вечерю.
Стара добра Амма. У неї на все була відповідь, навіть якщо вона не знала самого запитання і навіть якщо не надто збиралася відповідати.
Ліна чекала на мене на стоянці районної бібліотеки Гатліна. Потрісканий асфальт досі блищав краплями дощу. Незважаючи на те, що до закриття бібліотеки залишалося ще дві години, катафалк був єдиним автомобілем на стоянці, окрім добре знайомого старого бірюзового пікапа. Чесно кажучи, Гатлін не мав потреби у великій бібліотеці. Історією інших міст ми цікавилися мало, якщо не сказати, що не цікавилися взагалі. А якщо ваш дідусь чи прадідусь і приховали від вас якусь таємницю, то скоріше за все, знати її вам і не потрібно.
Ліна стояла, прихилившись до стіни бібліотеки, і щось писала у своєму записнику. На ній були рвані джинси, величезні непромокальні черевики на товстій підошві та м’яка чорна футболка. У її волоссі губилися ледь помітні косички, і в цілому на вигляд вона була майже як звичайна дівчина. Але я навряд чи хотів, щоб вона була звичайною. Мені знову закортіло її поцілувати, але я знав: ще не час. Якщо Маріан знайде відповіді на наші питання, можливостей цілувати Ліну буде значно більше.
Я знову згадав баскетбольні прийоми. Перехват. Точно.
— Ти справді гадаєш, що ми прийшли за адресою? — запитала Ліна, дивлячись на мене поверх записника.
— Ще й до правильного адресата, — потягнув я її за руку.
Сама по собі бібліотека була дуже гарна. У дитинстві я провів тут не один день і успадкував від матері ставлення до бібліотеки, як до храму. На відміну від ровесниць, цій споруді пощастило пережити Марш Шермана[13] і Великий вогонь. Разом з Історичним товариством бібліотека Гатліна була найстарішою будівлею міста. Звісно, не беручи до уваги маєток Рейвенвуд. Бібліотекою став поважний двоповерховий будинок у вікторіанському стилі, у якого де-не-де облазила біла потріскана фарба, а вікна та двері ховалися за багаторічним плющем. Тут пахло старою деревиною і креозотом, твердими палітурками і пожовклим папером, який, на мамину думку, був запахом часу.
— А чому бібліотека?
— Справа не в бібліотеці, а в Маріан Ашкрофт.
— Бібліотекарці? Подрузі дядька Мейкона?
— Маріан була найкращою подругою моєї мами і проводила разом з нею дослідження. Вона — єдина людина, яка знає про Гатлін не менше за маму й уже точно більше за всіх його мешканців.
Ліна кинула на мене скептичний погляд.
— Більше за дядька Мейкона?
— Ну гаразд. За будь-якого смертного в місті.
Я ніколи не міг уторопати, що такі як Маріан роблять у такому містечку, як Гатлін. «Те, що ти живеш у Богом забутому місті, — казала Маріан, перекушуючи разом із мамою бутербродами з тунцем, — не означає, що ти не можеш вивчати його історію».
Її слова були для мене китайською грамотою, як, у принципі, у половині випадків нашого з нею спілкування. Можливо, саме тому мама й Маріан так швидко знайшли спільну мову — маму в половині випадків я не розумів теж. Як я вже й казав, Маріан була найрозумнішою й далеко не пересічною людиною в місті.
13
Марш Шермана до моря — похід армії Союзу під очільництвом генерала Шермана до узбережжя Атлантики в листопаді-грудні 1864 року. Під час цієї операції відбувся підпал численних плантацій Півдня.