Коли ми увійшли до порожньої бібліотеки, Маріан блукала між книжкових стелажів босоніж, у самих панчохах, підвиваючи щось собі під ніс, як божевільна з грецьких трагедій, котрі вона любила цитувати.
Оскільки до бібліотеки майже ніхто не заходив (окрім хіба що тіточок з ДАР для перевірки сумнівної генеалогії), Маріан могла робити все, що їй заманеться.
Я пішов на голос, що лунав з глибини книжкових полиць.
— «Не чула ти нічого?..»
Потім звернув до стелажів художньої літератури. Маріан стояла там, погойдуючись зі стосом книжок у руках і дивлячись крізь мене.
— «І не знаєш ти..»
Ліна зупинилася за мною.
— «Що зловорожа доля…»
Маріан перевела погляд на Ліну, дивлячись поверх окулярів у квадратній червоній оправі.
— «…наших друзів жде…»[14]
Маріан була тут, але не з нами. Я добре знав цей погляд, і я знав, що вона здатна підібрати цитату до будь-якої події, от тільки ніколи не промовляє їх навмання. Яке лихо загрожувало мені або комусь із моїх друзів? Якщо ця людина — Ліна, то можна було би про це й не казати.
У переліку багатьох прочитаних мною книжок не було грецьких трагедій.
— «Цар Едіп?» — обійняв я Маріан разом зі стосом книжок. Вона притисла мене так сильно, що я ледь міг дихати, а у ребра мені вп’ялася непід’ємна біографія генерала Шермана.
— «Антігона», — вимовила Ліна з-за моєї спини.
«От хвалько!»
— Дуже добре, — Маріан посміхнулася Ліні через моє плече.
Я скривився до Ліни, а вона знизала плечима:
— Навчалася вдома.
— Завжди приємно зустріти молоду людину, яка знає «Антігону».
— Я лише пам’ятаю, що вона хотіла поховати мертвих.
Маріан всміхнулася до нас обох. Потім переклала половину книжок мені в руки, а другу половину віддала Ліні. Коли вона усміхалася, то була як дівчина з обкладинки. У неї були білі зуби й гарна смаглява шкіра, вона більше нагадувала модель, ніж бібліотекарку. Її екзотична врода була наслідком змішаної спадковості: в родоводі Маріан можна було простежити всю історію Півдня, знайти пращурів з Вест-Індії, Карибських островів, з Англії, Шотландії, навіть з Америки — усе було так заплутано, що довелось би переворушити цілий ліс генеалогічних дерев, щоб знайти її коріння.
І хоча ми, зі слів Амми, мешкаємо на південь від краю світу, Маріан Ашкрофт була одягнена як викладач престижного університету. Її вбрання, прикраси, фірмові шарфи у яскравих візерунках — все це, здавалося, було привезено невідомо звідки й чудово доповнювало її невимушено стильну коротку стрижку.
Маріан була така ж «місцева», як і Ліна, однак прожила тут стільки ж, скільки й моя мама. Тепер уже довше.
— Я так сумувала за тобою, Ітане! А ти, Ліно, певно, племінниця Мейкона. Славнозвісна новенька. Дівчина з вікном. Так-так, я чула, як про тебе казали жінки.
Ми пішли за Маріан назад до центральної стійки й звалили всі книжки у візок.
— Не вірте всьому, що чуєте, докторе Ашкрофт.
— Будь ласка: просто Маріан.
Я ледве не впустив книжку. Маріан була доктором Ашкрофт майже для всіх у місті, крім моїх рідних. Ліна на диво швидко опинилася у колі її найближчих знайомих.
— Маріан, — усміхнулася Ліна.
Крім Лінка й мене, Маріан була першою, хто дав Ліні відчути славнозвісну південну гостинність. Аутсайдер привітав аутсайдера.
— Я тільки хотіла б уточнити: коли ти розбивала вікно мітлою, то часом не вимела все наступне покоління ДАР? — Маріан почала опускати жалюзі й жестом попросила, щоб ми допомогли.
— Звісно, ні. В іншому разі про цю історію не було б кому розповідати.
Маріан, обіймаючи Ліну, закинула голову й розсміялася.
— З почуттям гумору в тебе все гаразд, Ліно. А в цьому місті воно тобі знадобиться.
— Я справді чула багато жартів, — зітхнула Ліна. — Переважно про мене.
— Так, але… Розум переживе владу.
— Це Шекспір? — я вже почувався дещо зайвим.
— Близько. Сер Френсіс Бейкон. Хоча, якщо ти з тих, хто думає, що саме він написав Шекспірівські п’єси, то, гадаю, ти вперше не помилився.
— Здаюся.
Маріан скуйовдила мені волосся:
— А ти виріс на добрих півметра відтоді, як я бачила тебе востаннє, І. В. Чим тільки Амма тебе годує? Пиріг на сніданок, обід і вечерю? Здається, ми не зустрічалися років сто.
— Знаю, вибачте, — звів я на неї очі. — Просто мені чомусь не хотілося… читати.
Маріан знала, що це неправда, але зрозуміла, що я намагався сказати. Вона підійшла до дверей і перевернула табличку з напису «Відчинено» на «Зачинено». Потім замкнула двері, і клацання замка нагадало мені про батьків кабінет.