— Що посієш, Ітане, те й пожнеш.
Я не сказав ні слова. Все й так було зрозуміло, і вона не чекала, щоб я відповідав.
— Я вже йду, тож як дзвонитимуть малі прохачі — відчиниш їм двері. Батько зайнятий.
Можна подумати, що він узагалі збирався виходити до дітей.
— Певна річ.
Коробки з цукерками вже стояли в коридорі, я відкрив їх і пересипав у велику скляну миску. Я ніяк не міг забути Лінині слова про «ніч темних сил», а ще мені згадалася Ридлі біля авто перед крадничкою — Ридлі з нудотно-солодкою посмішкою і довгими ногами. Ясно, що я не був фахівцем з розпізнавання темних чародіїв, так само як не міг бачити крізь двері та знати, кому їх відчиняти, а кому ні. Як я вже казав, коли ти закоханий у дівчину-чародійку, День усіх святих набуває для тебе зовсім іншого змісту. Я подивився на миску з цукерками, що тримав у руках, потім виніс її на ґанок і повернувся в дім.
Коли я влаштувався перед телевізором за переглядом «Сяйва»[15], то відчув, що мені страшенно бракує Ліни. Я не стримував плину думок, адже вони зазвичай приводили мене до неї. Однак цього разу я чекав намарно. Згодом я просто заснув на дивані, сподіваючись, що ми зустрінемося вві сні.
Хтось постукав, і я мало не підскочив на місці. На годиннику була майже десята — запізно як на дітей.
— Аммо?
Тиша. На ґанку знову почувся стук.
— Це ти?
У кімнаті було темно, блимав лишень телевізор, на якому глава сімейства вирубував сокирою готельні двері та мчав розправлятися з усією своєю родиною. Не найкращий момент, щоб пускати когось у дім. Та ще й на День усіх святих. Але у двері постукали знов.
— Лінк?
Вимкнувши телек, я роззирнувся у пошуках чогось для самозахисту, але нічого не знайшов. Тож я підняв з підлоги стару ігрову приставку, що валялася поруч зі стосом відеоігор. Звісно, не бейсбольна бита, але цілком потужний зразок старої школи японських технологій. Що-що, а важила вона точно понад два кілограми. Я підняв її над головою й прокрався до стіни, що відокремлювала вітальню від коридору. Потім зробив іще кілька кроків і зиркнув одним оком за шторку, що затуляла скляні двері.
У темряві на неосвітленому ґанку я не міг роздивитися обличчя, але одразу впізнав старий бежевий бусик, який стояв на дорозі з увімкненим двигуном. «Пісок пустелі», як вона його називала. Це була Лінкова мати з тарілкою шоколадного печива. Я досі тримав приставку. Якби Лінк побачив мене зараз, він би все життя згадував мені цю картину.
— Хвилинку, місіс Лінкольн, — ввімкнув я світло на ґанку й прокрутив замок. Однак коли спробував відчинити двері, вони застрягли. Я знову перевірив замок, і він виявився замкненим, хоча я точно знав, що вже його відмикав.
— Ітане?
Я спробував знову. Замок гучно заклацнув, перш ніж я встиг забрати з нього руку.
— Місіс Лінкольн, перепрошую, щось заїло, — я щосили трусив дверима і розмахував приставкою. Щось упало переді мною на підлогу, я підняв предмет і побачив, що це часник, загорнений в Аммин носовичок. Така вже була в Амми традиція — ховати на День усіх святих пакунки часнику. Певно, сьогодні їх можна знайти на кожному одвірку й підвіконні.
І все ж щось не відпускало двері, так само як кілька днів тому відчинило їх для мене у батьківський кабінет. Це що, бунт замків? Вони живуть своїм життям? У чому справа?
Я ще раз прокрутив замок і щосили рвонув двері на себе. Вони гримнули об стіну в коридорі. На ґанку непевно чорнів силует місіс Лінкольн, помітний лише завдяки розмитому сяйву лампи, що освітлювало її зі спини. Не надто приємне видовище.
Вона глянула на ігрову приставку в моїй руці:
— Відеоігри з’їдять тобі мізки, Ітане.
— Так, мем.
— Я принесла тобі шоколадне печиво. На знак примирення, — вона очікувально простягнула мені тарілку. Я повинен був запросити її ввійти. Тут на все були свої правила чи — як би це краще сказати — манери, південна гостинність. Але одного разу я вже вскочив у халепу з Ридлі і тепер вагався.
— Мем, а що ви робите тут так пізно? Лінк не в мене.
— Звісно, не в тебе, він на гостині у Сноу — там, де мав би за честь бути кожен поважний учень школи Джексона. Останнім часом Лінк поводився так, що запрошення для нього коштувало мені чимало дзвінків.
І все-таки щось тут було не так. Я знав місіс Лінкольн усе своє життя. Вона завжди була ще та дама — домагалася заборони на розміщення книжок у бібліотеці, звільняла учителів зі школи, обливала людей брудом посеред білого дня. Та останнім часом вона змінилася. Хрестовий похід проти Ліни був якимсь особливим, і хоч місіс Лінкольн завжди мала тверді переконання, ця помста була якась суто особиста.
15
«Сяйво» — психологічний трилер Стенлі Кубрика за мотивами однойменного твору Стівена Кінга.