— Про що це ви? Усе десь закінчується, ряди книжок не можуть безкінечно тягнутися під містом. Це як — заходиш сюди, а виходиш на чашечку чаю до місіс Лінкольн? Повертаєш ліворуч — і мимохідь підкидаєш книжечку тітці Дел у сусідньому місті? А як прокопатися праворуч, то потрапиш на посиденьки до Амми? — скептично запитав я.
Маріан лишень посміхнулася:
— А як, ти гадаєш, Мейкон отримує книжки? Як відвідувачі бібліотеки уникають уваги ДАР? Це ж Гатлін. Людям він подобається таким, яким вони його знають — яким воліли б знати. Смертні бачать лише очевидне, але спільнота чародіїв з’явилася тут ще до Громадянської війни. Їй сто років, Ітане, і вона не зникне водномить лише тому, що ти про неї дізнався.
— Не можу повірити в те, що дядько Мейкон ніколи не розповідав мені про це місце. Подумати лише про всіх чародіїв, які пройшли через цю бібліотеку!
Тримаючи смолоскип, Ліна витягла з полиці товсту книжку. Вона була в гарній палітурці, важка і пхикнула хмарами сірого пилу. Я закашлявся.
— «Чародійство. Коротка історія».
Потім вона дістала іншу.
— Напевне, тут усе на букву «Ч».
Цього разу вона тримала шкіряний футляр із сувоєм. Ліна підняла покришку й дістала згорток. Навіть пил на ньому здавався старішим і сірішим, ніж звичайний.
— «Чари творення і руйнування». Стара річ.
— Обережно. Їй кілька століть. Гутенберг винайшов друк лише 1455 року, — мовила Маріан і забрала сувій бережно, як новонароджене дитя.
Тепер Ліна обрала іншу книжку, в сірій шкіряній палітурці.
— «Чародійство за Конфедерації». А що, на війні теж були чародії?
Маріан кивнула:
— З обох боків — і від сірих, і від блакитних. Боюся, що цей поділ був для чародіїв одним з найсерйозніших. У принципі, як і для нас, смертних.
Ліна глянула на Маріан і повернула запорошену книжку на полицю.
— Чародії у моїй родині… ми ж і досі воюємо, так?
Маріан окинула її сумним поглядом:
— «Роз’єднаний дім», ось як назвав це президент Лінкольн.[18] Певно, так і є насправді, — вона провела рукою по Ліниній щоці. — І саме тому ти тут, якщо пригадуєш. Щоб знайти те, що потрібно, й надати сенс тому, що не має сенсу. А тепер вам час розпочинати.
— Маріан, тут так багато книжок. Ви б не могли бодай спрямувати нас?
— І не дивіться на мене. Як я вже й казала, у мене немає відповідей, є лише книжки. Починайте. Тут, унизу, ми керуємося місячним часом, і ви можете втратити йому лік. Під землею усе не так, як ззовні.
Я переводив погляд з Ліни на Маріан, побоюючись випустити їх з поля зору. Lunae Libri виявилася страхітливішою, ніж я уявляв — скоріше не бібліотекою, а катакомбами з «Книгою місяців» десь посеред її нескінченних завалів.
Ми з Ліною оглядали безмежні стелажі, не наважуючись зробити й кроку.
— Як ми її знайдемо? Тут чи не мільйон книжок…
— Не знаю. Можливо…
Я знав, що спало їй на думку.
— Потрімо медальйон?
— Він з тобою?
Я кивнув, дістав з кишені джинсів теплий згорток і передав Ліні смолоскип.
— Побачимо, що трапиться. То ж був не кінець.
Я розгорнув медальйон і поклав його на круглий кам’яний стіл посеред кімнати. Тієї ж миті я впізнав в очах Маріан знайомий погляд: так їхні з мамою очі світилися тоді, коли вони натрапляли на особливо цінну знахідку.
— Ви теж хочете це побачити?
— Більше ніж ти думаєш, — Маріан повільно взяла мене за руку, а я — Ліну. Потім я простягнув наші з Ліною сплетені пальці до медальйона і торкнувся його.
Яскравий спалах світла змусив мене заплющити очі.
Дим, запах горілого, і все почалося знову.
Женев’єва підняла книгу, щоб роздивитися крізь дощ слова. Вона знала, що, промовляючи їх, порушить закони природи, вона майже чула, як у вухах дзвенить голос матері, закликаючи її подумати, що вона коїть, схаменутись, але…
Женев’єва не збиралася вертати. Вона не могла втратити Ітана.
І заспів почався.
— Зупинися, дитинко, доки ще не пізно! — несамовито благала Айві.
Дощ лив як з відра, а блискавка прошивала дим. Женев'єва затамувала подих і чекала. Нічого не сталося. Певно, вона робила щось не так. Дівчина скрутилася над книгою і спробувала ще прискіпливіше розгледіти слова. А потім викрикнула їх у темряві тієї мовою, яку знала найкраще:
18
Йдеться про знамениті слова Авраама Лінкольна: «А house divided on itself cannot stand» («Роз’єднаний дім встояти не зможе»).