Маріка згадала, як чотири роки тому розлючений натовп ледве не спалив її живцем. На ту пору їй було всього десять років, і вона любила весь світ. Чому ж тоді за неї ніхто не заступився, чому всі повірили брехливому наклепу, а не плачу зляканої дитини? Сльози блиснули в очах дівчини, як відображення давніх багать, і вона твердо мовила:
— Одного разу я вже ледве не кінчила погано.
Маріка раптом згадала портрет юної Агнеси із жорстоким поглядом і зарозумілим зламом брів. Може, колись вона також не вміла бути у злагоді з людьми? Дівчина хотіла запитати про це, та вчасно прикусила язика. Зараз було не найбільш підходящий час розповідати про те, що вона порушила ще одну заборону і потай проникла до покинутого замку.
— Навіщо мене дражнять дикункою? Я не винна, що зі мною не хочуть знатися, — сказала Маріка.
— По-твоєму, винні всі, а ти просто агнець. Як ти себе поводиш, те й дістаєш у відповідь, — сказала герцогиня і, різко повернувшись, вийшла з вітальні.
Після розмови з Агнесою Маріка не могла більше терпіти остогидлих стін. Її нестримно потягло на волю, подалі від осудливих поглядів і перешіптувань у неї за спиною. Спершу дівчина хотіла вислизнути із замку непоміченою, та потім передумала. Вона все ще сподівалася, що Гліб нагряне до неї з візитом. Попередивши дворецького, де її шукати на випадок приїзду принца, Маріка вийшла з дому і вирушила до озера.
Дорога лежала через гай і луки, по краю яких росли старі крислаті липи. Молода, але вже зміцніла трава вкрила землю густим зеленим килимом, у якому жовтіли кульбаби й синіли незабудки. Для початку червня день видався незвично спекотний. Ховаючись у тіні лип, Маріка дійшла до озера. На стрімких берегах росли сосни. У повітрі витав ледве відчутний терпкий аромат живиці. На протилежному березі в сонячних променях червонуваті стовбури сосен вилискували міддю.
Маріка скинула з себе одежу і з розгону кинулася в озеро. Незважаючи на спеку, вода ще не прогрілася. Шкіра вкрилася мурашками. Маріка хлюпалась і пірнала, й вода, мов якими чарами, змивала прикрості й печалі. Тривога відійшла, і душа наповнилася спокоєм. Награвшись, дівчина вибралася на берег. Вона віджала густе волосся й накинула одежу просто на мокре тіло. Повертатися додому не хотілося. Маріка підняла плаский камінець і, прицілившись, кинула його так, що він застрибав по воді, мов жабеня, залишаючи за собою хисткі кола.
Вона навчилася спритно запускати камінці ще маленькою дівчинкою. Тоді жоден хлопчисько не міг перемогти її в цій майстерності. Де тепер друзі її босоногого дитинства? Напевно, як і раніше, колесять дорогами й думати про неї забули. А вона живе в достатку, але в неволі, мов птаха в золотій клітці. Відтоді, як вона зустріла Гліба, у неї більше не було друзів. У таборі вона була своєю, а тут усі цурались її. Для дворових дітей вона була багатійкою, а для дітей знаті — дикункою. Проте вона могла б змиритися з цим, якби Гліб, як раніше, ділився з нею своїми тривогами та радощами.
Над озером білими косинками літали чайки. Із пронизливими криками вони кидалися вниз і ловили рибу. Птахи нагадали Маріці давній сон: дивовижно красивий острів посеред лазурного моря, на якому жили чарівники. У цьому сні було щось іще — дуже важливе, але вона не могла згадати що і зрештою облишила марні спроби, адже сни не підкоряються розуму.
Маріці здалося, що її погукали. Дівчина прислухалась. Її гукав Прошко. Мабуть, що тільки його вона могла назвати своїм другом.
— Я тут! — крикнула Маріка і кинулась на високий піщаний схил.
Прошко був сам.
— Гліб тебе прислав? — з копита вскач запитала Маріка.
— Ні.
— Ні?! — щиро здивувалася дівчина. — А чого тоді приїхав?
— Мені треба з тобою поговорити.
— Про що? Про те, що я мусила вчора вирядитись, як лялька? — сердито випнувши підборіддя, запитала Маріка.
— Я не про це. Тут таке діло… Не знаю, як і сказати, — запнувся Прошко.
— Кажи, як є. Що ти мимриш?
— Це я зламав ногу княжичу, — одним духом випалив хлопець.
— Не бреши. Тебе там і близько не було.
— Я за вами крадькома йшов, — зізнався Прошко. — Не сподобалося мені, як цей хлюст за тобою упадав. Дай, думаю, піду простежу, як би він тебе не скривдив. І як у воду дивився.