— Ну ти ж у нас ясновидець, — посміхнулася Маріка. — А я й не знала, що в мене є захисник.
— Значить, ти не сердишся?
Прошко відчув себе впевненіше. Він побоювався, що вона вирішить, буцім він підглядав за нею. Тепер залишалося зізнатися в головному злочині.
— Знаєш, — мовив він, притишивши голос, — я виніс із бібліотеки заборонену книгу з магії. Мені страшенно хочеться стати чародієм! Ось мене лихий і попутав. А коли цей хлюст почав до тебе приставати, мене мовби хто в бік штовхнув: що коли зробити, як у книзі написано? Ну, я й спробував. Хрусь… і нога навпіл.
— Правда, чи що? — не повірила Маріка.
— Їй-бо!
— А може, це випадковість?
— Овва! А позавчорашній ураган?
— До чого тут ураган? — не зрозуміла Маріка.
— Його також я наслав, — гордо мовив Прошко.
І тут його ніби прорвало. Він щиросердно зізнався, як обдурив бібліотекаря, підробив ключ і таємно пробрався до сховища. Як випадково натрапив на книгу й без усяких потайних думок прочитав заклинання. Як злякався, коли зрозумів, що сталось, і як сам здивувався своїй могутності. Маріка слухала його зі змішаним відчуттям недовіри та цікавості.
— Ось так усе й було, — завершив розповідь Прошко. — Я нікому про це не розповідав. Тільки тобі. Ти ж не видаси мене?
— Ще б чого! — пирхнула Маріка й несподівано чмокнула Прошка в щоку.
Хлопчина стояв, боячись поворухнутись. Він і не мріяв, що коли-небудь Маріка його поцілує. Заради цього він готовий був викликати урагани хоч щодня.
— Уявляю, як вони всі веселилися. Оце було свято! — вигукнула Маріка. — Жаль, мене там не було. Хотіла б я подивитись, як розряджені тюті металися по палацу, намагаючись урятувати свої мережива та зачіски.
— Не звертай на них уваги, вони й мізинця твого не варті. Ти найкрасивіша! — щиро вигукнув Прошко.
— Ти справді так думаєш?
— Тут і думати нічого. Подивися в дзеркало. І вчора ти була найкраща.
Маріка згадала злощасну вечірку і зітхнула.
— Якщо я красива, чому не подобаюся Глібові? — з дитячою безпосередністю запитала вона.
Прошко й сам не міг відповісти на це запитання, тому промимрив:
— Мабуть, він просто призвичаївся.
— Як це?
— Коли знаєш когось занадто довго, то перестаєш помічати, красивий він чи ні.
— Але ж я не перестала! — с жаром сказала Маріка.
Вона й не уявляла, якого болю завдає Прошкові своєю щирістю. Так само, як Гліб не помічав її, вона не брала до уваги Прошка. Власне почуття без взаємності робило її сліпою до переживань інших.
— Чому він навіть не приїхав провідати мене? — сердито вела далі дівчина.
— Просто він зайнятий, — ухильно відповів Прошко і відвів погляд.
— Не бреши! — тупнула ногою Маріка.
— Якщо чесно, то він сильно розізлився. Він вважає, що ти мусила поставити княжича на місце, й тоді він не приставав би до тебе.
— Так він ревнує? — Маріка піднеслася духом.
— Напевно, — здвигнув плечима Прошко.
Маріка не помітила сумніву в його голосі. Вона міцно трималася за рятівну соломинку своєї фантазії й не бажала з нею розлучитися. Сум швидко змінився на радість. Вона всміхнулась і нагородила Прошка ще одним поцілунком у щоку.
— Добре! Це дуже добре. Завтра я приїду. Тільки ти йому не кажи, гаразд? Нехай це буде сюрпризом. Як ти гадаєш, він зрадіє?
— Авжеж, — невпевнено кивнув Прошко.
Він подумав, що Гліб сліпець, якщо не помічає таку дівчину. Жодна з напомаджених, манірних придворних дівиць не йде ні в яке порівняння з Марікою. Та ці думки краще було залишити при собі, а попередити Гліба про незапланований візит усе ж не завадить.
Глава 8
Маги та люди
Недаремно кажуть: таємниця, що відома двом, відома всьому світу. Прошко не припускав, що кожне слово його зізнання чує не тільки Маріка.
Відтоді, як дівчина покинула острів, брат Зосим не переставав стежити за нею. Він був упевнений, що рано чи пізно юна чарівниця знову виявить себе. Зосим чекав. Останнім часом між ним і Верховним Чародієм виникло мовчазне протиборство, яке часом переходило у взаємну неприязнь. Після помилки з Обранцем Агрипу мовби підмінили. Завжди розважливий і поміркований, він ополчився на бідолашне дівча, наче воно було винне в усіх гріхах.
Усі знали, що Верховний Маг із презирством ставиться до жінок, вважаючи їх нижчими істотами, тому передати посох влади в жіночі руки було над його снагу. Однак упертість, із якою він заперечував Обраницю, наводила на думку, що за цим криється щось більше. І Зосим намагався знайти розгадку.