У замку було темно, мов уночі. В кімнатах із полудня горіли свічки, тому вечір, який нарешті настав, здавався нескінченно довгим.
Маріка весь день провела у добровільному ув'язненні. Вона сиділа в напівтемряві, згадуючи своє коротке, але таке багате на події життя, що, як маятник, то підносилося до вершин щастя, то падало в безодню безталання. Одна подія змінювала іншу, й не можна було передбачити, що чекає попереду. Нерідко втрата оберталася знахідкою, а щастя — бідою.
Чотири роки тому Маріка думала, що знайшла рідну душу та дім. Але Агнеса виявилася чужою жінкою, що випадково трапилася на шляху, а дім — усього лиш стінами, в яких дівчина не зустріла ні любові, ні розуміння.
Її народження огортала таємниця, й вона була приречена блукати по світу в пошуках розгадки.
Внутрішній голос уже давно підмовляв Маріку вирушити в нові бурлакування, та думки про Гліба і Агнесу прив'язували дівчину до тутешніх країв. Сьогодні всі пута було разом скинуто. Більше її ніщо не тримало. Маріка не боялася позбутися ситого життя. Багатство ніколи не вабило її. Вона відчувала, що стала для всіх тягарем. Дім, де ти чужий, — не твій дім. Якщо б не злива, дівчина, не зволікаючи, зірвалась би в нові мандри, та небо розверзлося потоками води і змусило її затриматися, ніби давало знати, що в неї залишалася тут незавершена справа.
Великий підлоговий годинник пробив сім разів. Розмірений шум дощу заколисував. Маріка не помітила, як задрімала, згорнувшись калачиком на канапі. Їй снилося, що вона йде нескінченним лабіринтом із похмурими стінами, викладеними із грубо обтесаних каменів. Час від часу за поворотом вона бачить світло і з надією прямує туди, та щоразу знаходить лише смолоскип на початку нового коридору. Несподівано тихе потріскування смолоскипів порушив негучний стук.
Маріка прокинулася. Шум дощу за вікном нагадував тріск смоли в палаючих смолоскипах. У скло знову легенько стукнули. Значить, їй не почулося. Хтось кидав знизу камінці.
Дівчина підхопилася з канапи і підбігла до вікна. За пеленою дощу нічого не було видно. Маріка розчинила стулки вікна. Фіранки здибилися парусами. Порив вітру вистрілив у вікно картеччю крапель, обдавши дівчину холодними бризками.
— Хто там? — крикнула вона, вдивляючись у дощову завісу.
— Це я, — почула вона голос Прошка.
Ніколи ще Маріку так не тішила його поява. Поглинута своїми прикрощами, вона забула про нього, а тим часом Прошко єдиний лишився їй відданий. У неї виникло відчуття, що вона вже переживала щось подібне. Одного разу її звинуватили за злим наклепом. Проти неї ополчився весь світ, але з'явився Прошко
і приніс надію на порятунок. Можливо, й сьогодні його прислало небо, щоб указати їй путь?
Маріці не хотілося, щоб хто-небудь бачив її гостя, тому вона звісилася через підвіконня й пошепки покликала:
— Залазь у вікно. Тільки обережно, тут дуже слизько.
Через хвилину Прошко мокрий до нитки стояв перед нею.
— Ненормальний. Ти ж увесь промок, — похитала головою Маріка.
— Нічого, висохну. Адже ж не зима, — усміхнувся хлопчина.
Турбота в голосі дівчини змусила його серце радісно підстрибнути. Йому хотілося засипати Маріку подарунками, допомогти забути про печалі. Він дістав із-за пазухи майстерно вирізану з дерева фігурку коня і зніяковіло простягнув дівчині.
— Я тут тобі гостинець приніс.
У дерев'яній фігурці було стільки життя, наче кінь ось-ось зірветься вскач.
— Звідки це? — запитала Маріка, в захопленні розглядаючи несподіваний подарунок.
— Вирізаю, коли час є. Мене ще в дитинстві дід навчив. Ми з ним завжди, як до лісу ходили, різні химерні корчі видивлялися. Тобі справді подобається? — запитав хлопчина.
Замість відповіді Маріка цмокнула його в щоку. Прошко зашарівся. Останнім часом він уже втретє удостоювався такої честі. Заради цього він готовий був мокнути під дощем хоч щодня.
— Знімай куртку, нехай просохне. Хочеш, розпалимо камін? — запропонувала дівчина.
Прошко згадав свою ганебну спробу запалити вогонь у кухонній пічці. Як було б добре, коли б він опанував мистецтво магії. Тоді б він показав свою майстерність, та ба! Запалювати вогонь за допомогою кресала не так романтично, зате в цьому він був мастак.
Незабаром у каміні весело затріскотіли дрова. По стінах кімнати затанцювали поблиски. Маріка піднеслася духом. До неї поверталася жага життя. Самотність відступила. Було добре сидіти біля вогню й розмовляти з другом.
— Чого так виходить? Ти також тут чужак. Сам із простих, але тебе всі люблять. Ти і на кухні, й у хоромах свій, а я чужа. Мене цураються, ніби чумної. Агнеса каже, що я лякаю людей. Що в мені не так? Чому я не можу бути як усі? — висловила Маріка те, що давно не давало їй спокою.