— Тому що ти особлива.
— У чому? Хіба я не навчилася говорити й поводитись, як інші? — спересердя сказала Маріка.
— Не в цьому річ. Ти така, як є, і ти найкраща, — щиро випалив Прошко.
— Я з тобою як із людиною говорю, а ти смієшся, — образилася Маріка.
— Аж ніяк. Ти подивися на інших. Усі живуть з оглядкою, що скажуть люди. А ти нічого не боїшся. Тобі однаково, що подумають інші. Ти можеш сама виступити проти цілого світу й ні за що не скоришся. Нібито орел у курнику. Мабуть, люди відчувають це й побоюються.
— Скажеш теж мені, орел. Скоріше, біла ворона, — сумно посміхнулася дівчина.
— Ти сильна.
— Доводиться бути сильною! Думаєш, мені хочеться, щоб на мене постійно звалювалися всякі нещастя? — з викликом запитала Маріка.
Хлопчина здвигнув плечима:
— Думаю, рано чи пізно в ситості та спокої ти занудишся й тобі захочеться втекти.
Маріка поглянула на Прошка з цікавістю. Проте він має рацію. Якраз сьогодні вона думала про втечу. Що кликало її в дорогу? Навряд чи за стінами замку її очікувало благополучне, помірковане життя. Інша на її місці раділа б достатку, красивому вбранню та забезпеченому майбутньому. А її тягло на нові подвиги. Значить, вона сама винна в тому, що в неї немає уподобань і її, мов перекотиполе, носить по світу?
— А я і справді думала втекти. Дощ завадив, — зізналася Маріка.
— Значить, якби не дощ, тебе б тут уже не було? А як же я? — вирвалось у Прошка.
Його щирість розчулила Маріку. Вона міцно стиснула в долонях дерев'яну фігурку коня. Скоро їх із Прошком шляхи розійдуться, та вона була рада, що з нею назавжди залишиться пам'ять про вірного друга. Дівчині захотілося що-небудь подарувати у відповідь, аби скрасити гіркоту розставання. Але що? Й тут вона згадала про покинутий замок. Там у пилюці шафи лежали книжки з магії, а для Прошка вони були б ліпшим подарунком.
— Хочеш отримати магічні книги? — запитала вона.
— Звідки в тебе? — здивувався Прошко.
— Не в мене. В Агнеси.
— А раптом вона почне шукати їх?
— Не думаю. Ти коли-небудь чув про чорний замок? — запитала Маріка, переходячи на шепіт.
— Казки, чи що? — так само пошепки перепитав Прошко.
— Ніякі не казки. Я сама там була. Якби не злива, я б тебе зараз туди повела, — сказала Маріка й раптом зауважила, що не чує розміреного постукування крапель об скло.
На вулиці стояла тиша. Дощ, який лив із самого ранку, припинився. Хмари поступово розсіювались, оголяючи линяле небо. У дворі через величезну калюжу перекинули кладки. Намоклі гілки хилилися до землі. Не найбільш вдалий час продиратися крізь зарості. Та з іншого боку, почуття вдячності так переповнювало Маріку, що їй не терпілось ощасливити Прошка.
— Дощ перестав. Ходімо! — скомандувала вона.
— Просто зараз? — здивувався Прошко.
— Якраз вчасно. Всі поховалися по норах. Ніхто по двору не тиняється. Й до ночі ще далеко. Це ж тільки через хмари темно.
Щоб уникнути зустрічі з ким-небудь із челяді, вони вилізли у вікно. Двір був порожній. Ховаючись за обважнілими від води кущами, шукачі пригод заглибились у парк.
Ясного дня сонце ще тільки починало б хилитися до обрію, та сьогодні вкрита кудлатими хмарами земля здавалася зануреною в сутінки.
Тільки стиснута між небозводом і земною твердю смуга яскраво-золотавого світла нагадувала про те, що день іще не завершився.
Під ногами шурхотів гравій. Мокре листя, як лаковане, блищало у відблисках згасаючого дня. Маріка з Прошком прискорили крок. Незабаром облагороджені алеї, доглянуті клумби та фонтани лишилися позаду. Парк непомітно перейшов у ліс. Коли на шляху мандрівників стали суцільні зарості, Прошко захвилювався:
— Ти впевнена, що знайдеш дорогу?
— Не бійся. Я ж виросла серед циган. Якщо я де побувала, наступного разу ні за що не заблукаю, — заспокоїла його Маріка.
Поки вони дісталися місця, смужка неба майже потемніла. Маріка обнишпорила зарості бузку і нарешті виявила потайну хвіртку.
Прошкові здавалося, що він потрапив у пристановища тіней. Похмуре громаддя веж над зубчатими стінами мало зловісний вигляд. Увиті виноградними лозами віконні отвори у напівтемряві майже не проглядалися. Маріка не зразу виявила розбите напередодні вікно. Варто було зачепити гілки, як із них сипався град крапель. Нарешті дівчина побачила діру, яка ошкірилася зубцями гострих скляних осколків. Після дощу, та ще й у напівтемряві здертися на карниз було значно важче. Мокра сукня прилипала до тіла, сковуючи рух. Маріка притримала гілки, зістрибнула всередину і покликала Прошка.