— Залазь. Тільки обережно. Тут бите скло.
Прошко не змусив себе чекати. Опинившись у приміщенні, вони поставили прихоплений із собою світильник. Варто було Прошкові запалити ґнотик, як одразу в різних кінцях зали замиготіли тьмяні примарні вогники.
— Глянь, — сказав Прошко і в страху позадкував до вікна.
— Це дзеркала. Я вчора також злякалася. Думала, примари.
Хоч як дивно, сьогодні Маріка не відчувала страху та трепету, як минулого разу. Чи тому, що при денному світлі опутаний павутиною замок мав вигляд як справжнє пристановище примар, чи тому, що зараз поруч був Прошко, — адже страх, готовий учепитися в самотню людину, часто пасує перед двома.
Маріка посвітила на підлогу, показала на пунктирну лінію чітких слідів і пояснила:
— Це я вчора тут була. Ходімо!
Дівчина впевнено рушила вперед. Прошко, боязко оглядаючись на всі боки, пішов за нею. Відверто кажучи, хлопець уже жалкував, що вони прибули до покинутого замку проти ночі. Здавалося, від самих стін іде щось недобре, ніби в замку сталося щось жахливе. Щоб очистити таке місце від скверни, потрібно багато світла та доброї волі.
У повітрі пахло цвіллю, як у могильному склепі. Зрідка неяскравий вогник свічки виловлював із темних кутків предмети меблів із тьмяною позолотою чи танцював, відбитий у дзеркалах. Несподівано хтось легенько торкнувся Прошкової щоки.
— Ой, хто тут?
Хлопчина в страху відскочив убік. Маріка обернулася. При світлі лампи Прошко зрозумів, що уява безглуздо пожартувала з нього. У сутінках він не помітив, як зачепив павутину, що запиленою гірляндою звисала з люстри.
— Ну й місцина… Скрізь погань увижається. Недаремно люди не показують сюди носа. Тут, часом, уночі примари не блукають?
Він намагався жартувати, щоб не було помітно, як йому тут не по собі. Випроставши плечі, Прошко навмисно рішуче ступнув уперед, але тут же завмер як укопаний. Мовби у відповідь на його запитання, в кутку вималювалася темна постать. Прошко судорожно глитнув і пошепки запитав:
— А там хто?
— Нікого. Порожній панцир.
Дівчина підійшла до рицаря й постукала по обладунку. Звук гулко розлетівся по замку. В нічній тиші відлуння здавалось особливо гучним і зловісним. Прошко витер піт із лоба.
— Ця місцина нечиста. Я нутром чую. Недаремно від замку всі тримаються осторонь.
— Хочеш піти? — запитала Маріка.
Прошкові кортіло сказати «так», але думка про те, що дівчина вважатиме його боягузом, змусила залишитися.
— Ні, вже коли прийшли, так нічого давати задній хід. Який же я маг, якщо тіней злякався? І потім, хіба даремно мокли? — похмуро зауважив він.
Вони піднялися широкими мармуровими сходами на другий поверх. Пройшовши по коридору, Маріка зупинилася перед високими білими дверима з облупленою позолотою.
— Прийшли, — сказала вона й потягла за ручку.
— Що тут? — запитав Прошко, з цікавістю роззираючись навсібіч.
— Раніше ця кімната належала Агнесі.
— Ясно. Он скільки витребеньок. А де книжки?
— Зараз побачиш, — загадково мовила Маріка і, підійшовши до трюмо, повернула статуетку танцівниці.
Дзеркало повільно зсунулося вбік. У Прошка, щойно він побачив потайну кімнату, очі полізли на лоб.
— Оце штука! Як ти тільки здогадалась?
— Випадково. Захопи більше свічок. Там зовсім темно, — порадила Маріка.
Взявши підсвічники, вони зайшли до святилища Чорної Герцогині, як колись звали Агнесу. Не треба було мати дар ясновидіння, щоб зрозуміти, що тут займалися чорною магією. Усе, починаючи з рун, накреслених на стелі, й закінчуючи колекцією зілля на полицях, говорило про те, що хазяйка цієї кімнати здійснювала заборонені ритуали. Посеред кімнати стояло велике мідне блюдо на ніжках, а поряд глиняна курильниця з тиглем для куріння пахощів.
— Оце так… — оглядаючись на всі боки, мовив Прошко.
Маріка відчинила дверці книжкової шафи.
— Ось книги. Можеш брати хоч усі. Тут вони нікому не потрібні,— щедро запропонувала вона.
Прошко з цікавістю заходився розглядати корінці фоліантів. Книг було чимало, і всі вони були присвячені чорній магії. Що це, доля чи випадковий збіг? Хлопець подивився скоса на Маріку.
— Чуєш, я ось чого побоююсь. А що, як я чорний маг? Чаклун тобто.
Замість відповіді Маріка розсміялася. Добродушне веснянкувате обличчя Прошка менш за все було схожим на лице чорнокнижника.