Одначе цікавість, яку вона в нього викликала, була згубною. Так дослідник, побачивши рідкісного метелика, прагне його препарувати і розглянути під мікроскопом.
— Не лукав, — посміхнувся Агрипа. — Вона хоче забрати те, що по праву належить тобі. Невже ти так легко здасися?
— Я мушу прийняти те, що не від мене залежить.
— Одного разу ти вчинив інакше, — нагадав йому Агрипа, свердлячи юнака поглядом. — Чи жалкуєш ти про свій учинок?
Азар відповів не відразу. Чи радий він тому, що на якийсь час позбувся суперниці? Чи жалкує про те, що ці роки провів у товаристві старих?
— Мій учинок нічого не вирішив. Вона повертається на острів, — зрештою мовив Азар.
— За три дні може статися багато непередбаченого, — багатозначно посміхнувся Агрипа.
Старечі, ніби обтягнуті пергаментом руки з силою стиснули підлокітники крісла так, що побіліли кісточки пальців. Вузлуваті жили, наче змії, надулися на тильному боці долоні.
— Даремно Зосим думає, що перехитрив мене. Я ще дещо можу. Дівчисько навряд чи потрапить на човен, — мовив Верховний Чародій і стримав смішок.
Тієї ночі Агнеса спала погано і прокинулась у поганому гуморі. Хоча видимих причин хвилюватися не було, її мучило невиразне почуття неспокою. Вона спробувала забутися за читанням модного роману, та це не допомогло. Тоді герцогиня вдалася до давнього, перевіреного засобу: вирушила до храму. Під той час, як карета довезла її до собору, служба вже закінчилась. А втім, Агнеса не засмутилася. Зараз їй хотілося побути на самоті. Врочистість і тиша порожнього храму завжди діяли на неї заспокійливо. Одначе цього разу навіть тут вона не могла угамувати тривогу.
Їй не відразу вдалося запалити свічку, а коли ґнотик зайнявся, він не горів, а ледве тлів. Вогник нервово тремтів і скоро погас. Це був недобрий знак. Агнеса помолилась перед вівтарем і попрямувала до виходу.
Карета очікувала її трохи віддалік у тіні каштанів. Герцогиня збиралася махнути кучеру, щоб той під'їжджав, але тут її хтось погукав. Вона обернулась і побачила незнайомця в рам'ї прочанина. Його проста одежа ніяк не в'язалась із дорогим посохом, який годився хіба що для знатного пана, коли б той здумав блукати дорогами. Із цінної породи дерева, увінчаний набалдашником майстерної роботи зі слонової кістки й золота, посох одразу привернув увагу герцогині. Незважаючи на спеку, голову чоловіка вкривав темний капелюх із широкими відвислими крисами, які майже закривали обличчя. Довга біла борода і руки, зборознені вузлуватими венами, свідчили про глибоку старість прочанина.
— Герцогине, я хочу поговорити про вашу названу дочку, — мовив незнайомець.
— Хто ви?
— Що ім'я? Прах. Я можу назватися сотнею імен, звідки вам знати, яке з них істинне? Ми не зустрічалися раніше й не побачимося в майбутньому. Я не потурбував би вас, якби не було мені відоме ваше благочестя, тому я вважав своїм обов'язком застерегти вас від грядущих бід.
Агнеса здригнулася. Погане передчуття збувалося. Вона могла б піти й не слухати дивного незнайомця, що навіть не побажав назвати свого імені, та він чомусь викликав у неї довір'я.
— Застерегти? Від чого?
— Ваша дочка може розбудити сили, які лишилися для вас у далекому минулому.
— Я не розумію, про що ви говорите, — сказала Агнеса.
Вона старалася, щоб її голос звучав рівно та спокійно, але тривога в душі била на сполох.
— Невже? — лукаво запитав незнайомець. — Я чужа людина, прочанин, який іде своєю дорогою. Та не треба брехати собі. Ви чудово пам'ятаєте потайну кімнату, хоч як би вам хотілося все забути.
Герцогиня здригнулась і зблідла.
— Звідки вам про це відомо?
— Не має значення. Важливішим є те, що туди часто навідується ваша названа дочка.
«Але як?.. Коли?.. Чому?..»
Запитання тіснились у голові в герцогині, але так і лишалися невисловленими. Агнеса розуміла, що на жодне з них не дістане відповіді.
— Що ж мені робити?! — у відчаї вигукнула вона.
— Відправте її до закритої приватної школи, що розташована в Опалових горах. Суворість і дисципліна дівчині не завадить.
— Вірно. Цієї ж осені вона поїде туди, — кивнула Агнеса.
— Не слід чекати так довго. Не можна втрачати жодного дня, щоб не було занадто пізно, — похитав головою старий.
— Але ж заняття починаються у вересні,— заперечила герцогиня.
— Деякі дівчата живуть там усе літо. Перш за все вашій дочці потрібно осягти науку послуху. Моя вам порада: вона мусить покинути дім завтра.