Відчувши на собі чужий погляд, дівчина підвела голову й побачила, як старий, схилившись над обривом, пильно стежить за кожним її рухом. У його цікавості не було нічого особливого, і все ж таки під цим поглядом Маріка відчула себе незатишно. Вона поспішно сунула оберіг за ліф і огляділась у пошуках печери.
Дівчина не відразу побачила лаз, який вів до джерела. Від чужих очей його надійно приховували зарості плюща та кручених паничів, мовби сама природа не бажала показувати вхід до джерела. Вкриті ліловими, рожевими та білими квітками батоги перепліталися між собою та звисали, мов куліси. Розсунувши їх, дівчина побачила отвір.
Тільки-но Маріка опинилася всередині, листя рослин зімкнулось. У напівтемряві дівчина намацала смолоскип і поряд із ним кресало. Старий був добре обізнаний.
«Мабуть, він сам не раз спускався сюди, — подумала Маріка. — Може, вода із джерела надає йому сили, адже він значно міцніший, аніж здається на перший погляд».
Смолоскип курів і потріскував. Не чекаючи, поки він розгориться на повну силу, Маріка рушила в глиб печери. Коридор був вузьким. Шовкова спідниця, торкаючись до слизьких стін, намокла. Стеля нависала так низько, що доводилось іти, зігнувшись у три погибелі. Повітря бракувало. Смолоскип горів погано, та через тісноту жар від нього був сильний.
Раніше Маріка не відчувала страху перед замкненим простором, але чомусь підземелля діяло на неї особливо гнітюче. Вона нутром відчувала небезпеку, і її все дужче охоплював страх. Дівчина марно вмовляла себе, що боятися нічого. Заблукати в одному-однісінькому коридорі неможливо. Та й старий, хоч яким би сердитим він був, не послав би її в печеру, якби це було небезпечно.
І все-таки внутрішній голос усе наполегливіше вимагав, аби вона повернулася нагору. Якби не обіцянка принести старому цілющу воду, вона б давно повернула назад.
Раптом полум'я смолоскипа захиталося, підкоряючись руху повітря попереду. Маріка прискорила крок. Підземний хід привів її до просторої печери. Від нерукотворної краси підземної зали в Маріки перехопило дух. Іззовні здавалося, що пагорб складається повністю з глини. Не можна було навіть припустити, що в його надрах таїться така розкіш.
Зверху та знизу, мов зуби невідомого чудовиська, шкірилися сталактити і сталагміти. Подекуди вони змикались, утворюючи химерні колони. Світло смолоскипа відбивалося на їх поверхні, мінячись. У міру того як Маріка рухалась уперед, у сталактитових колонах спалахували різнобарвні іскри, мовби десь у їх глибині дрімав живий вогонь.
Зачарована красою, Маріка повільно йшла між вигадливих стовпів, створених самою природою. Десь капала вода. Стук крапель лунко розносився по печері. Маріка пішла на звук і побачила озерце, утворене джерелом, яке било з-під землі. Нерукотворні колони, як сторожа, стояли навколо. Темна гладь води була схожа на дорогий атлас. Полиски від смолоскипа дрижали на її поверхні, мовби зграйка золотих рибок.
Маріка схилилася над джерелом, зачерпнула долонькою воду й піднесла до губів. Дівчину знов охопило погане передчуття. Їй захотілося скоріше втекти звідси, незважаючи на всю красу підземної зали. Маріка квапливо наповнила флягу, пристебнула її до пояса й поспішила геть.
Після розкоші печери коридор здавався особливо тісним і похмурим. Пройшовши зовсім небагато, дівчина вперлась у глуху стіну. Спантеличена, Маріка повернула назад і знову опинилася біля джерела. Тільки тепер вона помітила, що до печери веде ще один хід. Але й він закінчився глухим кутом.
Повернувшись до джерела втретє, Маріка обійшла підземелля й нарахувала дев'ять ходів, які зіркою розходилися від озера врізнобіч. Принаймні один із них мав би вести назовні. Украй заплутавшись, дівчина знайшла шматочок вапняку і почала хрестиком помічати, де вже побувала.
Маріка один за одним обходила підземні коридори, і кожний із них заводив її у глухий кут.
Старий нагорі напевно вже зачекався. Нарешті лишився останній необстежений хід. Дівчина поспішила туди, тішачись наперед, як вирветься з темряви на сонячне світло, та її очікувало страшенне потрясіння. Знову натрапивши на глуху стіну, дівчина не повірила своїм очам.
— Ні! Цього не може бути! Тут має бути вихід, адже я якось сюди зайшла! — у відчаї вигукнула вона.
Луна підхопила її голос і рознесла підземеллям. Маріка повернулася до ненависного озерця, яке, мов зачакловане, тримало її на невидимій прив'язі. Дівчина знову і знову досліджувала підземні коридори в марному сподіванні, що один із них все ж таки приведе її до виходу, схованому від сторонніх очей заростями кручених паничів. З кожним разом надія танула, аж поки Маріка остаточно зрозуміла: вона у пастці.