Це була тяжка втрата і для Миколи, і для Рагуші. Та на Землі зараз повсюди панувала смерть. Ніби почався страшний падолист, тільки падало не листя — падали й гинули люди. Батька поховали, як могли, як ховають у дні великих смертей — без сліз, у скорботному мовчанні.
До ракети поверталися також мовчки. А коли піднялись у повітря, Рагуші увімкнув стіну горизонтів.
Так, перші земляни були живі! Ось вони продираються через тропічні хащі. Дітей більше, набагато більше, ніж дорослих. Люди йдуть цілим племенем — першим племенем на материку. Хто з них виживе, хто загине?
Рагуші повів ракету понад самою землею. Повиснувши над головою землян, увімкнув гучномовці.
— Мисливці, слухайте мене! Не йдіть купою, бо можете загинути всі одразу. Насувається велика, дуже велика вода. Розбирайте дітей, шукайте високі гори. Живіть не купою, а родинами, бо якась гора проковтне вас усіх!..
Потім Рагуші повів ракету в гори, які поки що стояли спокійно. Обравши простору печеру, він завів у неї Миколу.
Вирівнявши поверхню стіни, вони разом почали малювати людину, яка посіяла на цьому загубленому серед океанів материку перші зерна людського розуму. То був Ечука-батько, добрий Біловолосий Бог. На його плечі сидів червоногрудий какаду…
Вони летять над океаном. Летять до Атлантнди. Що там тепер діється? Чи не змила її палаців і храмів велетенська хвиля? Чи живі сини й онуки Рагуші?..
Океан усе ще вирує, повертаючи воду туди, де стався вибух, що насипав довкола сотні крихітних острівців…
Рагуші веде ракету над хмарами. Внизу шаленіють безперервні зливи. Планета нездатна тримати у своїй атмосфері цілі моря — вона повертає їх на свою поверхню. Блискавиці розтинають простір, і здається, що знов, скільки сягає око, повсюди тріскається земна кора, вивергаючи в небо пекельне полум'я надр. Гори перетворилися на малесенькі острівці. Групки людей туляться до скель, шукаючи порятунку.
Але куди летить Рагуші? Чому й досі немає Атлантиди?..
Знову з'явилися скелясті острови. Вода стікала з пагорбів, острови збільшувалися, поволі з'єднуючись один з одним. Ось відкрилася вершина храму…
Так, це вона, Атлантида!.. Через неї прокотилися нищівні хвилі, змили все, що було на ній живого, зруйнували розкішні споруди атлантів. Тільки один храм, на якому колись височіла золота постать Безсмертного, лишився стояти серед загального спустошення. Але постаті Безсмертного вже немає — зрізала хвиля, понесла за собою, завалила камінням, замила піском.
На зелених вершинах гір, серед скель та ущелин, горіли вогнища, біля них грілися змокрілі люди. Це були колишні раби — вівчарі та волопаси. Хвилі котилися нижче, ніж стояли їхні халупи, потоп їх зовсім не зачепив і поки що не змінив побуту. Але побут зміниться завтра, коли раби відчують себе єдиними господарями великого, багатого материка. Вони дечому навчились у своїх богів і жорстоких володарів. Вони тепер зуміють прожити без них.
І назовуть себе нащадками богів, заснують нове царство, а колись, може, відродять славу свого материка…
І воскресне тоді могутня Атлантида на тисячі земних обертів. І не буде на ній богів у скафандрах — їхнє місце посядуть земні жерці. Вони молитимуться так, як молились Круглоголові. І Круглоголовими малюватимуть своїх богів на стінах храмів…
І щоб зберегти в людях страх перед невідомим, жерці щороку встромлятимуть ножі в чиїсь груди, вийматимуть людське серце, а натовп ревітиме в фанатичному самозреченні, і кожен вважатиме щастям для себе підставити власні груди під бронзове вістря ножа… Вони ще не стануть людьми — вони будуть тільки раби. І такими лишаться довіку, якщо не увірветься пам'ять про рабство.
І тоді Природа, вірна законам доцільності, остаточно знищить Атлантиду. Рештки атлантів підуть туди, де потім археологи знаходитимуть у печерах зображення богів у скафандрах. Археологи назовуть невідомий їм світ Країною Круглоголових, а жерці, малюючи власних святих, напинатимуть на їхні голови невідоме, незрозуміле обіддя…
І долатимуть люди безводні, розпечені пустелі, помиратимуть серед пісків, але наказуватимуть нащадкам: вічне життя здобуде лише той, хто носитиме в серці Чорний Камінь, що впав із Неба. Моліться йому! Бо ви — його діти, його плоть і кров…
Ще довго ракета висіла серед блискавиць. Микола розумів душевний стан Рагуші. Він мовчав так само, як і космонавт.
Нарешті Рагуші запитав:
— Де твій плащ, Акачі? Моя нога більше не ступить на цю планету.
— Про що ти, Рагуші? — тривожно запитав Микола. — Що ти вирішив, друже?
— Візьми мій плащ і шахо. Лети до Шаруки. Якщо він живий, в нього ти знайдеш скільки завгодно кисню. А якщо… Тоді, Акачі, не знаю…
— А ти куди?
— Туди! — показав Рагуші до зірок.
— Ти хочеш відшукати нову планету?
— Ні, мій любий Акачі. — Рагуші болісно всміхнувся. — Я хочу померти так, як личить космічному візникові.
Хоч як умовляв Микола, Рагуші суворо відповів:
— Ти ще молодий, Акачі. Лети! Мені починати нове життя запізно.
Надівши скафандр і поповнивши запаси кисню, Микола довго тупцював біля виходу, сподіваючись переконати Рагуші, та космонавт виштовхнув його із корабля. Двері автоматично зачинились. Корабель, одразу ж набравши великої швидкості, полетів до зірок.
Микола підіймався все вище й вище. Хмари куряви і густої пари лишилися внизу. Відкрилась добре знайома грань, де зникає голубизна земної атмосфери, ніби розмиваючись у чорному просторі Всесвіту. Деякий час він здалеку ще бачив корабель Рагуші, освітлений Сонцем. Корабель був схожий на велику зорю…
Тоді сталося те, чого довіку не забуде Микола. Яскравий спалах потьмарив Сонце, вдаривши у вічі сліпучим сяйвом. Рагуші жив тепер лише променем і променем полетів у Всесвіт…
Миколі було холодно, дуже холодно. Коли б не фаетонський плащ і скафандр, він би зовсім замерз. Почав спускатися нижче, спрямовуючи свій політ на південь — до Шаруки.
Коли він перелітав екватор, десь далеко на півдні спалахнуло полярне сяйво. Воно здіймалося над Землею барвистим віялом — таким барвистим і таким яскравим, що не можна відірвати очей. Але ж Микола добре знав, що з екватора полярного сяйва не видно. Тоді він зрозумів: то світився Рагуші! Так, так, то були його атоми, його електрони, що світилися в магнітному полі Землі — в тих силових лініях, які розташовані симетрично до північної широти, де високо над Землею стався вибух!..
Держава Шаруки залита водою. Отже, про поповнення киснем годі й мріяти…
Скільки він зможе отак літати над Землею, на якій тепер не відрізнити суші від океанів? Скільки ще впаде на неї уламків, що своїми розмірами перевершують супутники деяких планет? Як часто вони випадатимуть? Раз на тисячу обертів? Чи, може, раз на десять тисяч?.. Невже Безсмертний і після загибелі продовжуватиме свою помсту, час від часу винищуючи земне людство? І все це за одну велику літеру…
Та мусить, зрештою, настати час, коли в космосі зостануться лічені одиниці уламків-велетнів. Нехай цей час настане через сотні тисяч земних обертів — може, навіть через мільйони! — але мусить же колись розпорошитися фаетонська речовина. Адже ж її кількість не безмежна!..
Тоді хворий на віспу Місяць світитиме рівно, без вибухів-спалахів, і тільки численні воронки на його поверхні нагадуватимуть майбутнім людям про велетенську космічну катастрофу. Та, може, інколи залітатимуть на Землю дрібні уламки Фаетона, дивуючи людей силою свого вибуху.
Через скільки обертів відродиться людство із нечисленних вівчарів і волопасів, що пережили останній світовий потоп? Що пам'ятатимуть люди про своє минуле? Мабуть, воно здаватиметься їм довгим, дуже довгим сном. Інколи траплятимуться короткі пробудження, люди починатимуть щось пригадувати, а потім знов наставатиме сон, який триватиме тисячі обертів. В тому сні розмиватимуться реальні обриси минувщини, історія перестане бути історією, перетворившись на плутане нагромадження легенд…