— А що знаходиться на південному заході?
— Тільки Роламені, великий острів у Східних широтах, та ще кілька крихітних острівців навколо нього. А далі — лише море, і так аж до Південних широт, де розташовані острови Руд, Тум та Ійр. До речі, кажуть, що на останній з них ще взагалі не ступала нога людини...
— Ну то й що? Чому б нам із тобою туди не навідатися? — сказав Гед.
— Не знаю, чи варто ризикувати... — задумливо промовив Ветч. — Подейкують, що в тих краях коїться щось химерне та незбагненне. Моряки розповідають, що тамтешні береги всіяні людськими кістьми, а на небосхилі поблизу островів Ійр та Далекий Cop сяють зірки, яких не побачиш більше ніде. І зорі ті не мають імен...
— Так, я чув про це від одного матроса ще тоді, коли вперше плив із Ґонта на Роук. Той чоловік також розповідав про плем'я плотогонів, яких можна зустріти десь у Південних широтах. Ці люди постійно живуть на плотах посеред неозорих водних просторів, здавшись на ласку могутніх океанських течій. Кажуть, що до берега вони пристають лише раз на рік, щоби запастися довгими жердинами для своїх плотів. Хотів би я побачити їхні плавучі селища...
— А я байдужий до такої дивовижі, — посміхнувся Ветч. — Мені більше до вподоби твердий ґрунт під ногами і щире людське товариство! Адже людина — сухопутна істота...
— І ще я дуже хочу побувати в усіх містах Архіпелагу, — продовжував Гед, пильнуючи за вітрилом і вдивляючись у безмежну сіру далечінь попереду човна. — Наприклад, відвідати Хавнор, серце Земномор'я. Чи пожити серед мешканців острова Ея, де було створено більшість наших легенд. Або ж помилуватися шепотом водограю на острові Вей... А скільки дивовижних речей та явищ іще приховують від людського ока таємничі широти Крайземелля! Було б цікаво побувати і на Драконових Пасовищах — у давнину люди вірили, що саме там ночує сонце. Або податися далеко на північ, де серед похмурих крижаних торосів ховається Хоґенова земля, яку одні вважають справжнім материком, навіть більшим за розмірами від цілого Архіпелагу, а інші — просто великим скупченням рифів та скель, що вмерзли у вічну кригу. Втім, напевне цього не знає ніхто. Я б також дуже хотів побачити китів у північних морях... Але наразі я, на жаль, не можу собі цього дозволити. Мушу прямувати шляхом, визначеним самою долею, відкинувши навіть думку про омріяні береги. Колись я занадто квапився жити і через свій легковажний поспіх накоїв багато лиха... За одну мить я втратив усе сонячне світло, всі радощі життя і всі незвідані дива світу, спокусившись окрушиною влади над примарною пітьмою, що й досі переслідує мене...
Отакими врочистими словами Гед, згідно з давнім чаклунським звичаєм, звернувся до друга, втіливши свої страхи та печалі у тужному речитативі, схожому на голосіння. Ветч відповів йому, пригадавши баладу з "Подвигів Ерет-Акбе", що закінчувалася словами:
"Чи віднайду той берег я, де юність відцвіла моя, луною заблукавши в горах, у білих горах Хавнору..."
Їхня подорож була доволі одноманітною — човен, не відхиляючись від курсу, прямував на південь, миля[7] за милею долаючи безлюдні морські простори. За увесь день увагу мандрівників привернула лише прудка зграйка сріблястих рибок панні, які промчали повз човен, наввипередки поспішаючи кудись на південь. Море видавалося безмежною холодною пустелею — хлопці не бачили тут ані грайливих дельфінів, ані галасливих чайок чи бодай самотнього альбатроса над сталево-сірими хвилями. Коли небо на обрії спалахнуло червоним полум'ям призахідного сонця, друзі взялися вечеряти. Поділивши їжу порівну і наповнивши чаші хмільним пивом, Ветч виголосив тост:
— Це останній кухоль елю. Я п'ю його за ту добру душу, котра подбала про двох спраглих мандрівників, поклавши діжечку з цим славним питвом у човен, аби ми могли зігрітися в негоду... За здоров'я моєї любої сестрички Тростинки!
Відірвавшись від своїх невеселих думок, Гед у цю мить також згадав Тростинку. Хтозна, можливо, він думав про неї навіть із більшою ніжністю, ніж Ветч. Гед захоплювався природною мудрістю дівчини, а її дитяча безпосередність видавалася йому милою і зворушливою. Тростинка не була схожою на жодну з дівчат, яких він знав. Хоча, щиро кажучи, його досвід у цій царині був іще занадто куцим — хлопець визнав це, зазирнувши у кухоль з елем і насмішкувато підморгнувши власному відображенню.
— Знаєш, друже, Тростинка нагадує мені грайливу рибку, яка щойно з'явилася на світ і безтурботно бавиться у прозорому струмку, — сказав Гед. — Вона здається такою безборонною, але спробуй-но її піймати!
Ветч поглянув на нього.
— Ти справді природжений маг, — сказав він, усміхнувшись. — Адже істинне ім'я моєї сестри — Кест!
У перекладі з Істинної Мови "кест" означає "мальок" — Гед, звісно, пам'ятав це слово. Трохи помовчавши, він тихо промовив, звертаючись до Ветча:
— Можливо, ти даремно відкрив мені її ім'я...
Проте Ветч, котрий ніколи не робив необдуманих вчинків, відповів:
— У твоїй душі Істинному імені Тростинки нічого не загрожує. Зрештою, ти однаково дізнався його без моєї допомоги...
Невдовзі сонце зайшло за обрій. Навколо залягла в'язка непроникна темрява. Гед лежав на дні човна, загорнувшись у теплий плащ і намагаючись заснути. Ветч, міцно тримаючи стерно, тихо наспівував баладу з "Подвигів Енлада". У ній ішлося про те, як чарівник Моред на великому вітрильнику покинув острів Хавнор, щоби побачити у квітучих садах Солея прекрасну Ельфаран. Гед заснув, не дочекавшись кінця старовинної пісні. А втім, він і без того чудово пам'ятав сумний фінал цієї легендарної історії: могутній Моред загинув, Енлад було зруйновано, а квітучі сади Солея назавжди поглинуло бурхливе море...
Опівночі Гед прокинувся і змінив Ветча біля стерна. У суцільній темряві човен жваво мчав уперед, розтинаючи холодні хвилі. Снасті аж бриніли від дужого попутного вітру. Поступово небо почало прояснюватися. А вже майже перед самим світанком угорі з'явився щербатий місяць, застеливши морську гладінь м'яким срібним сяйвом.
— А місяць таки убуває, — хрипко зауважив Ветч, який у ту мить саме прокинувся.
Гед кинув ще один погляд на примарний серпик убутного місяця над обрієм, але не відповів нічого. Він знав, що після свята зимового Сонцестояння настає безмісячна пора, яку вважають лихою годиною для мандрівників і хворих. У цей час заборонено давати підліткам Істинні імена, також не можна співати героїчні пісні, гострити мечі і складати обітниці. Це лиховісна пора, коли будь-який необережний вчинок може накликати біду...
Минуло три дні відтоді, як за кормою "Світозора" залишилися береги Содерсу. І от нарешті, прямуючи за галасливими чайками, які несподівано з'явилися у небі, човен дістався до берегів невеличкого острівця Пелімер. Тут мандрівники вирішили поновити запаси води та провіанту, а заодно й відпочити від морської хитавиці. Попервах остров'яни зустріли їх доволі гостинно, хоча, може, й занадто галасливо. Розмовляли мешканці Пелімеру ґардійською мовою, проте вирізнялися таким незвичайним акцентом, що навіть Ветч не завжди міг їх зрозуміти. На острові був свій чаклун, котрий, щоправда, давно збожеволів. Він раз у раз заводив мову про велетенського змія, який буцімто живе під водою біля тутешніх берегів і поступово підгризає острів знизу... "Тож незабаром Пелімер зірветься з ретязя і попливе світ за очі, щоби навіки пропасти в океанських просторах", — похмуро пророкував несамовитий чаклун. Утім, спочатку він також зустрів гостей вельми привітно, але щойно згадав про змія, як почав дивитися на них із підозрою. А згодом і взагалі з'їхав з глузду — ходив за хлопцями по вулицях, всіляко шпетячи їх і обзиваючи "підступними пахолками морської потвори". Поступово й інші остров'яни також почали дивитися на чужинців скоса, усім своїм виглядом показуючи: ми, мовляв, хоча й не віримо у маячню божевільного чаклуна, проте... Словом, Гед і Ветч мусили рушати далі. Того ж вечора вони залишили Пелімер, тримаючи курс на південний схід...