Выбрать главу

Але Гед навіть не посміхнувся — у його душі вже давно не було радості...

Отак вони і пливли, невідступно прямуючи на схід на крилах чарівного вітру. Гед стернував цілу ніч, пильно вдивляючись у темряву. Він відчував, що сила, яка вела його за собою, у пітьмі ставала дедалі могутнішою. І це непевне відчуття ще більше виснажувало Геда — вранці його смагляве обличчя було аж сірим від утоми. Хапаючи дрижаки від холоду, хлопець передав стерно Ветчеві, а сам ліг подрімати.

— Пильнуй, щоб вітер був західним, Естаріоле, — нагадав Гед перед тим, як заснути.

Протягом дня сонце так і не вийшло з-за хмар. Море залишалося доволі спокійним, проте перед полуднем почався дошкульний зимовий дощ. Невдовзі обоє мандрівників змокли до нитки, а Гед уві сні дрібно тремтів і цокотів зубами. Ветч спробував угамувати північний вітер, який приніс із собою дощові хмари. Однак тут, посеред Відкритого моря, магія чомусь не мала влади над вітрами та бурями. У душі Ветча промайнув страх: йому раптом здалося, що незабаром у них із Гедом зовсім не залишиться магічної сили — вона вивітрюватиметься в міру того, як їхній човен віддалятиметься від землі...

Увечері Гед змінив друга біля стерна, а відтак знову цілу ніч стежив за тим, щоби не збитися з курсу. Наступного ранку пронизливий північний вітер трохи вщух і навіть визирнуло сонце.

Коли почало смеркатися, Ветч, ніяковіючи, звернувся до Геда:

— Друже мій, — тихо промовив він, — ти не сумніваєшся в тому, що ми неодмінно досягнемо землі. Я не знаю, що саме дає тобі таку певність, але хтозна, можливо, зло знову заманює нас у пастку, щоб отримати перевагу, вступивши у двобій там, де не живуть люди і де не діє навіть наймогутніша магія. Хіба ми зможемо дати собі раду посеред безмежного океану? Адже, по суті, ми є простими смертними, а Тінь, на відміну від нас, не втомлюється, не мерзне, не відчуває голоду і навіть не боїться потонути...

Хлопці сиділи поряд на вузькій дерев'яній лаві, проте Гед дивився на Ветча так, ніби й не бачив його. Виглядав хоч і стомленим, але зосередженим. Зрештою, ніби завершуючи уявну суперечку із самим собою, Гед промовив:

— Естаріоле, ми наближаємося до мети...

Ветч нараз гостро відчув, що Гед каже правду. На якусь мить йому навіть стало страшно. Але, опанувавши себе, чаклун поклав руку на Гедове плече і сказав:

— Що ж, тоді все добре, друже! Дуже добре...

Тієї ночі Гед знову не стулив очей — він просто не міг спати у темряві. Вони й далі легко мчали на схід серед безмежних морських просторів. Ветч із мовчазним захопленням стежив за Гедом, дивуючись, звідки той бере сили, щоб упродовж кількох діб підтримувати дужий чарівний вітер і боротися з підступними штормами та буревіями. Нічого не вдієш — все-таки Ветч був сухопутною людиною, відтак у морі він завжди почувався слабким і безпорадним. До того ж, їхня подорож тривала так довго, що Ветчеві навіть почало здаватися, що вони вже залишили позаду витоки моря і незабаром, невпинно прямуючи на схід, опиняться за брамою дня...

Натомість Гед бачив океан зовсім іншими очима. Не зводячи погляду з обрію, він стежив за тим, як попереду їхнього суденця поступово виростала невиразна тьмяна пелена. Вона заступала собою все — і море, і небо, стаючи дедалі густішою та темнішою.

Зазирнувши у спохмурніле обличчя друга, Ветч раптом також зауважив той непроглядний морок, що стелився перед Гедовими очима. Але це тривало тільки єдину мить! Відтак, незважаючи на те, що, сидячи в одному човні, вони з Гедом продовжували плисти на схід, Ветчеві здалося, ніби він залишився сам-один серед безмежних просторів океану, а його друг уже подався туди, де немає ні сходу, ні заходу, ні сонця, ні зірок, — у потойбіччя, де панують вічна пітьма і смертна тиша.

Нараз Гед рвучко підвівся з лави і щось голосно промовив. Чарівний вітер вщух і хвилі почали шарпати човен у різні боки. Брунатне вітрило на щоглі обвисло, немов ганчірка. Завмер і човен, гойдаючись серед хвиль, що повільно котилися у безвість...

— Згорни вітрило, — наказав Гед, і Ветч, не ремствуючи, послухався молодшого товариша.

Тимчасом Гед уже налягав на весла, відв'язавши їх від бортів і вставивши у кочети[8]. Ветч дивився на хвилі, які раз у раз здіймалися навколо "Світозора", не розуміючи, чому Гед узявся веслувати саме тепер. Однак невдовзі вщух і морський вітер, народжений у Північних широтах, а хвилі билися об борт дедалі легше та спокійніше, аж доки зовсім не затихли. Складалося враження, що човен опинився посеред тихого плеса затишної, закритої від усіх вітрів бухти. І хоча Ветч не міг побачити повністю те, що відкрилося очам Геда, проте навіть він помітив пітьму, що важко стелилася поміж хвилями, немов накочуючись на піщаний берег. А Гед уже досить виразно бачив посеред океану велетенський темний крутосхил і продовжував веслувати, прямуючи назустріч незнаній землі і нерухомим зорям, що не мають імен...

Повірити у реальність того, що відкрилося їхнім очам, було нелегко. Проте й з оманою цей потойбічний краєвид не мав нічого спільного — ніхто не зміг би зробити так, щоби посеред Відкритого моря раптом постала земна твердь. Намагаючись дати лад своїм тривожним думкам, приголомшений Ветч пошепки повторював слова Одкровення — молодий чаклун сподівався, що завдяки древній магії полуда спаде з його очей. Та ілюзія не зникала — він таки й справді бачив перед собою невідомий острів! А втім, хтозна... Можливо, його чари у цій частині світу просто не мали жодної сили...

Гед веслував дедалі повільніше. Роззираючись навсібіч, юнак обережно знаходив шлях між протоками, заплавами й обмілинами, які бачив лише він один. Вряди-годи човен здригався, зачепивши піщане дно вузького звивистого каналу — всупереч здоровому глузду океанські глибини раптом опинилися далеко позаду! Невдовзі Гед підняв весла, тугі кочети пронизливо заскрипіли, і цей неприємний звук моторошним відлунням озвався у мертвотній тиші, яка залягла навколо. Човен зупинився. Море за бортом перетворилося на м'яку сіру персть, схожу радше на попіл, аніж на пісок. Здавалося, ніби Всесвіт затамував подих: низьке темне небо завмерло над непорушною землею, яка далеко за обрієм розчинялася у густій пітьмі.

Гед підвівся з лави, підхопив чарівну патерицю і, не вагаючись, легко переступив через борт. Ветч, котрий зовсім не сподівався від друга такої нерозважної витівки, спершу навіть подумав, що Гед кинувся у море, якого просто не могло не бути за стіною темряви. Однак Ветчеві побоювання виявилися марними: за якусь мить Гед упевнено рушив у пітьму, залишаючи виразні сліди на пустельному березі. Чорний пісок тихо рипів під його ногами.

Небавом чарівна патериця у Гедовій руці засяяла яскравим білим світлом. Хлопець продовжував іти вперед, назустріч темряві, проте визначити напрямок його руху було неможливо, адже тут не існувало ні півночі, ні півдня, ні сходу, ні заходу.

Ветч залишався у човні, і світло на вершечку Гедової патериці здавалося йому яскравою зіркою, яка повільно рухалася крізь пітьму. А тимчасом темрява навколо Геда дедалі густішала. Однак, обережно просуваючись вглиб таємничого острова, хлопець, здавалося, був готовим до всього. І, зрештою, Гед побачив те, що й сподівався побачити: піщаним узбережжям назустріч йому рухалася Тінь...

Спочатку вона не мала певної форми. Але незабаром, наблизившись до межі, за якою починалася темрява, Тінь набула людських обрисів. Напруживши зір, Гед із подивом зауважив, що потвора якось незбагненно схожа на його батька, суворого та неговіркого коваля з острова Ґонт. Утім, ця ілюзія тривала недовго — за мить бестія неймовірним чином перетворилася на іншу примару: тепер перед очима хлопця з'явився Бурштин... Неможливо було не впізнати його сірий плащ зі срібною застібкою, статечну ходу і зверхній вираз пещеного обличчя — крізь темну імлу, яка їх розділяла, за Гедом злостиво стежив саме Бурштин. Але молодий чаклун не зупинявся, а тільки трохи сповільнив крок, піднявши вгору чарівну патерицю, яка раптом засяяла ще яскравіше... Примара судомно сіпнулася, затяглася поволокою, а відтак замість бундючної подоби Бурштина у темряві з'явилася довготелеса постать човняра Печварі. Обличчя майстра було блідим і набряклим, неначе в утопленика. Крім того, примара човняра якось дивно змахувала руками, ніби підкликаючи Геда до себе. Але це не збентежило юнака — він продовжував іти далі, незважаючи на те, що тепер Тінь зупинилася за кільканадцять кроків від нього. Нараз потвора знову перемінилася: її почало шарпати в різні боки, потім, звиваючись змією, вона розпростерлася вшир, немовби розгортаючи величезні крила, а тоді з сичанням згорнулася в тісний клубок. Щоправда, перед цим із темряви на одну-єдину мить виринула сполотніла фізіономія Скіорха, потім — його затуманені вирячені очі, а насамкінець — перекошене жахом незнайоме обличчя з чорними вирвами зіниць, задивлених у порожнечу.

вернуться

8

Кочети — пристосування на човні для прикріплення весел; гнізда для весел.