- Ура! Летимо!
А пані Тіві закричала:
- Канат обірвався! Ми зараз розіб’ємося! А містер Вонка сказав:
- Спокійно, шановна пані, - і підбадьорливо поплескав її по руці.
Тоді дідунь Джо глянув на Чарлі, що вп’явся йому в ноги, й запитав:
- Як почуваєшся, Чарлі? Чарлі у відповідь крикнув:
- Це класнючо! Як американські гірки!
А крізь скляні стінки ліфта вони уривками бачили різні цікавинки й чудасії, що діялися в деяких приміщеннях:
Велетенську трубу, з якої на підлогу повільно витікало щось руде й липке…
Височенну круту грильяжну гору і умпа-лум-пів (обв’язаних для безпеки мотузками), що відколювали від неї величезні грильяжні брили…
Машину, з якої сіявся навсібіч білосніжний порошок, наче хуртовина…
Озеро гарячої карамелі, з якого струменіла пара…
Умпа-лумпівське село з крихітними хатками та вуличками, на яких бавилися сотні умпа-лумпенят на зріст сантиметрів по десять…
І ось ліфт вийшов з піке, хоча мчав, здавалося, ще швидше ніж досі. Чарлі чув, як виє за стінами вітер, а ліфт летів уперед… закружляв… кудись повернув… піднявся вгору… спустився вниз…
- Зараз мене знудить! - закричала, зеленіючи на лиці, пані Тіві.
- Хай не нудить, - сказав містер Вонка.
- Не вийде! - крикнула пані Тіві.
- Тоді нате, - зірвав містер Вонка з голови свого шикарного чорного циліндра й підставив пані Тіві під самого рота.
- Зупиніть цей жах! - звелів пан Тіві.
- Не можу, - відказав містер Вонка. - Ліфт не зупиниться, поки не доїдемо. Єдина надія, що ніхто зараз не їде іншим ліфтом.
- Яким це іншим ліфтом? - верескнула пані Тіві.
- Тим, що може їхати назустріч нам тим самим маршрутом, - пояснив містер Вонка.
- Сто чортів у печінку! - вигукнув пан Тіві. - Тобто ми можемо зіткнутися?
- Досі мені завжди щастило, - підбадьорив його містер Вонка.
- Тепер мене вже точно знудить! - зарепетувала пані Тіві.
- Ні-ні! - почав благати містер Вонка. - Не зараз! Ми майже на місці! Не псуйте мені капелюха!
Наступної миті завищали гальма, і ліфт почав зупинятися. Нарешті завмер остаточно.
- Ну й поїздочка! - зітхнув пан Тіві, витираючи хустинкою піт з широкого обличчя.
- Більше ніколи й нізащо! - простогнала пані Тіві. І тут двері ліфта роз’їхалися й містер Вонка сказав:
- Хвилиночку! Послухайте мене! Прошу, щоб у цьому приміщенні всі були вкрай обережні. Тут є багато небезпечного, тому краще нічого не чіпати.
Розділ 26. Телевізійно-шоколадний цех
Чарлі та дідунь Джо разом з родиною Тіві вийшли з ліфта в приміщення - таке яскраве й сліпучо-біле, що вони аж замружили від болю очі й зупинилися. Містер Вонка дав кожному по парі чорних окулярів і сказав:
- Скоріше надіньте! І хоч би що, тут їх не знімайте! Від цього світла можна осліпнути!
Коли Чарлі надів чорні окуляри, то зміг нарешті спокійно роззирнутися. Побачив довгу й вузьку залу. Білу-білісіньку. Навіть підлога була біла. І ніде - ані порошинки. Зі стелі звисали величезні лампи, ллючи яскраве блакитно-біле сяйво. Приміщення було порожнісіньке, окрім дальніх кутків. В одному стояла велетенська телекамера на коліщатах, навколо неї юрмилася ціла армія умпа-лумпів, які змащували шарніри, регулювали ручки та кнопки й полірували лінзи великого об’єктива. Одягнені умпа-лумпи були дуже чудернацько. Вони мали на собі яскраво-червоні космічні скафандри з шоломами та захисними окулярами - принаймні це вбрання було дуже схоже на скафандри. Працювали вони в суцільній тиші. Чарлі подивився на них, і його охопило моторошне відчуття небезпеки. Було щось загрозливе в усій цій ситуації, і умпа-лумпи про це знали. Не чутно було ні балачок, ні співів, вони повільно й обережно ходили довкола велетенської чорної телекамери у своїх яскраво-червоних скафандрах.
У протилежному кутку зали, десь за п’ятдесят кроків від камери, за чорним столом сидів ще один умпа-лумпа (теж у космічному скафандрі) і дивився на екран величезного телевізора.
- Ну от! - вигукнув містер Вонка, підстрибуючи від збудження. - Це тестувальна зала мого останнього й найвидатнішого винаходу - телевізійного шоколаду!
- А що це таке - телевізійний шоколад? - стрепенувся Майк Тіві.
- А щоб ти здоров був! Перестань мене перебивати! - обурився містер Вонка. - Цей шоколад передається по телебаченню. Сам я телебачення не люблю. Можливо, в маленьких дозах воно не вадить, але ж дітям ніколи не вистачає маленьких доз. Вони б воліли сидіти цілісінький день і витріщатися на екран…