— Тоді я стану першим й останнім чарівником у світі, який передасть власний костур восьмому сину, — звучно й повільно промовив Іпслор. — І я доручаю йому використовувати його...
— НА ТВОЄМУ МІСЦІ Я Б ПОСПІШИВ...
— Повною мірою, — продовжив Іпслор, — щоб стати наймогутнішим...
Блискавка пронизливо вирвалася зі самого серця хмари, вцілила у вершечок капелюха чарівника, потім, потріскуючи, спустилася його рукою, промайнула вздовж костура й вдарила в дитину.
Іпслор зник у хмаринці диму.
Костур спалахнув зеленим, потім білим, а згодом просто розпікся до червоного жару. Дитя заусміхалося в сні.
Коли грім ущух, Смерть поволі схилився й підняв хлопчика, який розплющив оченята.
Вони променіли золотим сяйвом. Вперше в тім, що, за браком кращого слова, можна назвати життям, Смерть дивився в чиїсь очі, і йому хотілося відвести погляд. Вони, здавалося, фокусувалися на чомусь усередині його черепа.
«Я не хотів, щоб таке трапилося, — пролунав голос Іпслора десь із повітря. — Він не постраждав?»
— НІ. — Смерть відірвав погляд від цієї пронизливої, тямущої посмішки. — ВІН УВІБРАВ У СЕБЕ МОГУТНІСТЬ. ВІН ЧАРОТВОРЕЦЬ. БЕЗ СУМНІВУ, ВІН ВИТРИМАЄ Й ГІРШЕ. А ТЕПЕР ТИ ПІДЕШ ЗІ МНОЮ.
«Ні».
— ТАК. РОЗУМІЄШ, ТИ МЕРТВИЙ. — Смерть озирнувся в пошуках хиткої тіні Іпслора, але ніде її не знайшов. — ТИ ДЕ?
«Всередині костура».
Смерть сперся на косу й зітхнув.
— БЕЗГЛУЗДО. Я Ж ЛЕГКО ТЕБЕ ЗВІДТИ ДІСТАНУ.
«Лише знищивши костур, — відповів голос Іпслора, і Смерті здалося, що той набув якогось нового, глибшого, тріумфального відтінку. — І тепер, коли мій син прийняв його, ти не зможеш знищити костур, не вбивши дитину. Це ж можливо лише якщо знехтувати законами долі. Мої останні чари. Гадаю, вийшло доволі спритно».
Смерть тицьнув у костур. Той затріщав, і по ньому безсоромно забігали іскри.
На диво, Смерть не дуже розізлився. Гнів — це емоція, а для емоцій потрібні залози, у Смерті ж із ними мало чого спільного, тому йому треба було добряче розійтися, щоб розлютитися. Все-таки він був ледь роздратованим. Смерть знову зітхнув. Люди завжди намагалися зробити щось подібне. З іншого боку, за цим доволі цікаво спостерігати, а цього разу все було трохи оригінальніше, ніж звична символічна гра в шахи, яка завжди викликала в Смерті певний острах, бо він ніколи не міг запам'ятати, як ходить кінь.
— ТИ ЛИШЕ ВІДКЛАДАЄШ НЕМИНУЧЕ, — промовив він.
«У цьому й полягає вся сутність життя».
— ЧОГО САМЕ ТИ ХОЧЕШ ДОСЯГНУТИ?
«Я залишуся поруч із сином. Я навчатиму його, хоча він про це й не довідається. Скерую його думки, а з часом, коли він буде готовий, і його кроки».
— СКАЖИ Ж МЕНІ, — промовив Смерть, — КУДИ ТИ СКЕРУВАВ РЕШТУ СВОЇХ СИНІВ?
«Я вигнав їх. Вони наважилися сперечатися зі мною, не хотіли слухати те, чого я їх вчив. Але цей до мене дослухатиметься».
— ХІБА ЦЕ МУДРО?
Костур не промовив ні слова. Лише хлопчик поруч із ним тихенько захихотів від звуку голосу, чутного йому одному.
Немає аналогів тому, як Великий А'Туїн, космічна черепаха, рухається на фоні галактичної ночі. Коли ваша довжина становить десять тисяч миль, панцир вкритий кратерами від метеорів і кометним льодом, єдине, ким ви можете бути напевне — самими собою.
Отож Великий А'Туїн повільно плив міжгалактичними глибинами, немов найбільша черепаха, яка коли-небудь існувала, несучи на своєму панцирі чотирьох велетенських слонів, на чиїх плечах тримався широчезний, блискучий, оперезаний водоспадом Світовий диск, що існує радше завдяки якійсь неймовірній похибці на кривій правдоподібності або через те, що боги, як і всі решта, полюбляють жартувати.
Сильніше, аніж більшість людей, якщо бути точнішим.
Поблизу берегів Округлого моря, у стародавньому, просторому місті Анк-Морпорку, на оксамитовій подушці, що лежала на полиці однієї з горішніх кімнат Невидної академії, був капелюх.
Це був хороший капелюх. Розкішний капелюх.
Звісно, він був гостроверхий, із широкими крисами, однак лише після відтворення цих основних деталей його дизайнер перейшов до справи. Він прикрасив його золотим мереживом, перлами, стрічками зі справжнісінької соболячки, іскристим анкським камінням[1], кількома блискітками, абсолютно позбавленими смаку, і — що його виказувало — кільцем з октаринів.
Оскільки в цю мить вони не перебували в сильному магічному полі, то не сяяли й радше скидалися на поганенькі діаманти.
В Анк-Морпорк прийшла весна. Цього не помітиш відразу, однак для знавців прикмети були очевидними. Наприклад, піна на річці Анк, на цьому величезному, широкому, повільному водному шляху, що служив двоєдиному місту резервуаром, каналізацією й часто-густо моргом, набула особливої переливчастої зеленої барви. Похилі міські дахи вкрилися матрацами та подушками — зимову постіль виставили просушитися під слабеньким сонцем на свіжому повітрі; у глибинах запліснявілих підвалів прогинались і скрипіли балки, коли їхній висохлий сік відкликався на древній поклик лісу й коренів.
Серед стічних канав і карнизів Невидної академії гніздилися птахи; було помітно, що попри значну тисняву в місцях гніздування, птахи ніколи й нізащо не будували гнізд у заклично роззявлених пащеках ґорґулій, що вишикувалися уздовж дахів — на їхній превеликий жаль.
Навіть у старовинну Академію прийшло щось подібне на весну. Настав День Дрібних Божеств, і мали відбутися вибори нового архіректора.
Ну, не справжні вибори, бо чарівники не зносять усі ці недостойні виборчі процедури, і всім відомо, що архіректора обирають за волею богів. Цьогоріч можна було б посперечатися, що вони не вагатимуться й виберуть старого Вірріда Святогуса, непоганого хлопчину, який роками терпляче чекав своєї черги.
Архіректор Невидної академії був офіційним керівником усіх чарівників Диску. Колись давно це означало, що він має бути наймогутнішим у поводженні з магією, але тепер настали спокійніші часи, і старійшини розглядали магію як щось їх негідне. Вони надавали перевагу управлінській діяльності: вона була безпечніша, майже така сама захоплююча, та ще й давала можливість брати участь у пишних обідах.
Тягнувся довгий вечір. Капелюх лежав на вилинялій подушці в покоях Святогуса, поки той сидів у ванні перед каміном і намилював бороду. Інші чарівники напівдрімали над своїми дослідницькими роботами або повільно прогулювалися садами, щоб нагуляти апетит перед вечірнім банкетом. Дюжини кроків зазвичай вистачало, щоб сильно зголодніти.
У Великій залі, під двомастами вирізьбленими на камені або намальованими поглядами колишніх архіректорів, слуги розставляли довжелезні столи та лавки. У склепінчастому лабіринті кухонь... ну, тут уяві не потрібно підтримки. Там обов'язково повно жиру, жару, криків, бочок ікри, биків, засмажених цілими, гірлянд сосисок, що простягаються від стіни до стіни, немов паперові ланцюжки. І, звісно, в одній із холодильних камер трудився сам головний кухар, вносячи останні штрихи в модель Академії, із якихось незбагненних причин вирізану з масла. Він робив це щоразу, коли відбувалося якесь свято: лебедів із масла, масляні будівлі, цілі звіринці з прогірклого жовтого жиру — і насолоджувався процесом настільки, що ніхто не наважувався сказати йому, щоб той зупинився.
Дворецький бродив у лабіринті підвалів уздовж бочок, розливаючи й куштуючи вино.
Атмосфера очікування поширилася навіть на ворон, які населяли Вежу мистецтв, що була вісімсот футів заввишки і вважалася найстарішою будівлею у світі. Крихітні ліси, що буяли на її крихкому камені, підносилися високо над міськими дахами. Тут розвинулися цілі види комах і дрібних ссавців, і, оскільки останнім часом люди не часто підіймалися на вежу, — через її прикру тенденцію до розхитування від вітру, — вона цілком належала воронам. І зараз вони кружляли навколо неї в стані певного збудження, неначе комарі перед грозою. Комусь унизу пора б звернути на них увагу.
1
На кшталт гірського кришталю, але іншого походження. Коли йдеться про блискучі об'єкти, чарівники за вподобаннями й самовладанням нагадують божевільну сороку. —