Житник проводив наукові дослідженні стародавніх мов і тепер виклався на повну.
— «Я мислю, отже я капелюх?» — наважився він.
— Що? — перепитав Кардінґ, коли вони почали спускатися сходами до нового втілення Великої зали.
— «Я вважаю себе божевільним капелюхом?» — запропонував Житник.
— Просто замовкни, добре?
Над містом досі висіла імла, і при сяйві заходу сонця, яке проникало крізь вікна зали, срібно-золотава завіса туману набувала кольору крові.
Койн сидів на табуретці, поклавши костур на коліна. Житнику спало на думку, що він ще ні разу не бачив хлопця без нього, що було дивно. Більшість чарівників тримала свої костури під ліжком або вішала над каміном.
Житнику не подобався цей костур. Він був чорним, але не тому, що це — його колір, а тому, що він здавався рухомою дірою в інші, менш приємні виміри. У костура не було очей, однак Житнику здавалося, що той дивиться на нього так, неначе йому відомі Житникові найпотаємніші думки, невідомі навіть йому самому.
Чарівники підійшли ближче, і Житник відчув поколювання, спричинене потоком сирої магії, що плинула від сидячої постаті.
Довкола табуретки юрбилося кілька дюжин найстаріших чарівників, трепетно витріщаючись на підлогу.
Житник витягнув шию, щоб придивитися, і побачив...
Світ.
Він плавав у калюжці чорної ночі, якимось чином вставленій у саму підлогу, і Житник із страхітливою впевненістю усвідомив, що це дійсно Дискосвіт, а не якесь зображення чи проекція. Там були різноманітні хмари й інші деталі.
Виднілися заледенілі пустелі Серединних земель, Противажний континент, Краєпад, усі дуже крихітні й у пастельних тонах, але, хай там як, реальні...
Хтось заговорив до Житника.
— Гм? — відізвався він, і раптове падіння метафоричної температури різко повернуло його до реальності.
Він із жахом усвідомив, що Койн саме звернувся до нього з якимось зауваженням.
— Перепрошую, що ти сказав? — попросив він вибачення. — Просто цей світ... такий гарний...
— Наш Житник — естет, — сказав Койн, і з боку одного чи двох чарівників, які знали це слово, пролунав короткий смішок. — Але що стосується світу, то його можна покращити. Я сказав, Житнику, що куди не поглянь, ми бачимо жорстокість, нелюдяність і жадобу. Хіба це не свідчить, що світом насправді погано керують?
Житник усвідомив, що на нього звернулося дві дюжини пар зацікавлених очей.
— Гм, — мовив він. — Ну, людську природу не зміниш.
Настала мертва тиша.
Житник завагався.
— Чи зміниш? — поцікавився він.
— Поки невідомо, — заявив Кардінґ. — Але змінивши світ, ми змінимо й людську природу. Хіба не так, брати?
— У нас є місто, — сказав один із чарівників. — Я власноруч створив замок...
— Ми керуємо містом, але хто керує світом? — запитав Кардінґ. — У ньому є, напевно, з тисячу дрібних королів, імператорів і вождів.
— І жоден із них навіть читати не вміє.
— Патрицій міг читати, — сказав Житник.
— Хіба що пальцем по сторінках водити, — заперечив Койн. — До речі, що сталося з тією ящіркою? Неважливо. Суть у тім, що світом неодмінно повинні керувати мудреці та філософи. Його потрібно скеровувати. Ми століттями боролися один із одним, але разом... хто знає, на що ми здатні?
— Сьогодні — місто, а завтра — світ! — вигукнув хтось із задніх рядів.
Кардінґ кивнув.
— Завтра — світ, а... — він швидко прорахував, — у п'ятницю — всесвіт!
«То ми звільнимося до вихідних», — подумав Житник.
Він згадав про коробку у своїх руках і простягнув її Койну. Однак перед ним пронісся Кардінґ, одним плавним рухом вихопив коробку з рук і з показним жестом вручив її хлопчику.
— Капелюх архіректора, — сповістив він. — Ми вважаємо, що він твій за правом.
Койн узяв капелюх. Житник вперше помітив, що на його обличчі промайнула невпевненість.
— А формальної церемонії хіба не буде? — поцікавився він.
Кардінґ кашлянув.
— Я... ем, ні, — пробелькотів він. — Ні, не думаю, — він поглянув на інших старших чарівників, і ті похитали головами. — Ні. У нас її ніколи й не було, не враховуючи бенкету, звісно. Ем. Бач, це не як коронація, архіректор, розумієш, він очолює братство чарівників, він, — голос Кардінґа повільно затихав під поглядом золотавих очей, — він, розумієш... він... перший... серед... рівних.
Він похапцем відступив, ухиляючись від костура, що зловісно заворушився й націлився в його бік. Койн, здавалося, знову прислухався до внутрішнього голосу.
— Ні, — зрештою виголосив хлопець, а коли заговорив знову, його голос набув тої висоти й звучності, яких, якщо ви не чарівник, можна досягнути лише за допомогою цілої купи дорогого звукового обладнання. — Церемонія відбудеться. Церемонія повинна відбутися, люди мусять зрозуміти, що чарівники керують світом, але відбудеться вона не тут. Я сам оберу місце. І всі чарівники, які коли-небудь проходили крізь ці ворота, будуть на ній присутні. Зрозуміло?
— Дехто з них живе за тридев'ять земель, — обережно пояснив Кардінґ. — Подорож займе трохи часу, тому якщо ти думаєш...
— Вони ж чарівники! — крикнув Койн. — І можуть прибути сюди миттєво, і оком не моргнеш! Я наділив їх цією силою! Крім цього, — його голос понизився й повернувся до нормального тону, — з Академією покінчено. Це ніколи не була справжня домівка для магії, а лише її в'язниця. Я збудую нам новий дім.
Він витягнув новий капелюх із коробки й усміхнувся йому. Житник і Кардінґ затамували подих.
— Але...
Вони обернулися. Це заговорив Гакардлі, хранитель Закону. Тепер він стояв, то розтуляючи, то стуляючи рота в здивуванні.
Койн обернувся до нього, припинявши брову.
— Ти ж не збираєшся дійсно закрити Академію? — тремтячим голосом запитав старий чарівник.
— Вона більше нікому не потрібна, — заявив Койн. — Це місце пилу й старих книжок. Ми залишили його позаду. Хіба не так... браття?
Залунав хор невпевненого бурмотіння. Чарівникам було складно уявити життя без древніх каменів НА. Хоча, якщо подумати, тут дійсно багато пилу, звісно, а книжки справді доволі старі...
— Врешті-решт... браття... хто з вас відвідував цю темну бібліотеку впродовж останніх кількох днів? Тепер магія перебуває всередині вас, а не ув'язнена під палітуркою. Хіба вам не радісно? Невже серед вас знайдеться хтось, хто за останні двадцять чотири години не створив більше чудес, справжніх чудес, ніж за все попереднє життя? Чи є тут хтось, хто в глибині душі дійсно зі мною не згоден?
Житник здригнувся. У глибині його душі прокинувся інший, внутрішній Житник, який зі всіх сил прагнув, щоб його вислухали. Це був Житник, якому раптово забракло тих спокійних днів, коли магія була сумирною, розгулювала Академією в старих капцях, завжди знаходила час на келишок хересу й не нагадувала розпечений меч, встромлений у мозок, і, що найголовніше, не вбивала людей.
Охоплений жахом, Житник усвідомив, що попри всі його зусилля, голосові зв'язки натягнулися й приготувалися висловити незгоду.
Костур намагався його знайти. Житник відчував, як той його розшукує. Він перетворить скарбія на дим, як старого бідного Білліаса. Житник зціпив зуби, але це не допомогло. Його груди здійнялися. Щелепа скрипнула.
Кардінґ, неспокійно тупцюючи на місці, наступив йому на ногу. Житник залементував.
— Пробач, — мовив Кардінґ.
— Щось сталося, Житнику? — поцікавився Койн.
Житник стрибав на одній нозі, відчувши раптове полегшення. Його тіло сповнювалося легкістю, у той час як пальці охоплював страшний біль. Дотепер ще ніхто не відчував таку вдячність за те, що сімнадцять стоунів чарівної маси обрали саме його стопу, щоб обвалитися на неї зі всієї сили.
Його крик, схоже, розвіяв прокляття. Койн зітхнув і встав.
— Хороший видався день, — мовив він.
Була друга година ранку. Цівки річкового туману самотньо зміїлися вуличками Анк-Морпорка. Чарівники не схвалювали, щоб хто-небудь розгулював містом після півночі, тому ніхто й не насмілювався. Натомість люди спали неспокійним зачарованим сном.