— Про це не хвилюйся, — відізвався Найджел, зазираючи в темряву тунелю. — Не думаю, що існує міна-пастка, яку б я не зміг розпізнати.
— Ти що, маєш багато досвіду в подібних речах? — кисло поцікавився Ринсвінд.
— Ну, я вивчив напам'ять чотирнадцятий розділ. Там ще й картинки є, — відповів Найджел і пірнув у темряву.
Вони чекали кілька хвилин. Якби не приглушений стогін і удари, що час від часу долинали з тунелю, можна було сказати, що вони очікували в нажаханій тиші. Зрештою голос Найджела долинув ехом з певної відстані.
— Там нічогісінько немає, — повідомив він. — Я все перепробував. Міцне, як скеля. Можливо, пастки застрягли, чи що.
Ринсвінд і Коніна переглянулися.
— Він не знає найголовнішого про пастки, — мовила вона. — Коли мені було п'ять, мій батько змусив мене пройти коридор, який він оснастив власноруч, просто щоб мене навчити...
— Але ж він пройшов? — уточнив Ринсвінд.
Пролунав звук, неначе вологий палець ковзнув по склу, але посилений у мільйон разів, і підлога здригнулася.
— Хай там як, вибору в нас немає, — додав він і пірнув у тунель. Решта рушила за ним. Багато людей, знайомих із Ринсвіндом, звикли ставитися до нього, як до двоногої канарки[26] в шахті, і припускали, що якщо Ринсвінд тримається на ногах і не збирається втікати, то надія ще є.
— Кумедно, — озвався Креозот. — Я грабую власну скарбницю. Якщо я себе впіймаю, то можу наказати кинути себе в зміїну яму.
— Але ти можеш віддати себе на свою милість, — зауважила Коніна, параноїдально оглядаючи кам'яну кладку.
— О, ні. Гадаю, мені доведеться провчити себе, щоб це послужило для мене прикладом.
Над ними щось тихо клацнуло. Крихітна плитка відійшла вбік, і донизу повільно й уривчасто опустився заржавілий металевий гак. Зі стіни зі скрипом висунувся ще один кілок і доторкнувся до плеча Ринсвінда. Той обернувся, і перший гак почепив йому на спину пожовтілу записку, після чого знову втягнувся в дах.
— Що воно зробило? Що воно зробило? — закричав Ринсвінд, намагаючись прочитати напис на власних лопатках.
— Тут написано «Копни мене», — повідомила Коніна.
Частина стіни поруч зі закам'янілим чарівником ковзнула догори. Великий черевик, який висів на цілій купі заплутаних металевих зчленувань, неохоче хитнувся, і уся конструкція зламалася коліном.
Трійця витріщилася на неї в цілковитій тиші.
— Бачу, ми стикнулися зі збоченим розумом, — зробила висновок Коніна.
Ринсвінд обережно розгорнув записку й кинув її на підлогу. Коніна проштовхнулася повз нього й закрокувала коридором з сердито-обережним виглядом. Перед нею на пружині витягнулася металева рука, по-дружньому похитуючись, але дівчина не потиснула її, а перевела погляд з облізлого дроту на два понищених корозією електроди, які лежали у великій скляній банці.
— Твій дід мав неабияке почуття гумору? — поцікавилася вона.
— О, так. Завжди був не проти посміятися, — відповів Креозот.
— Ага, чудово, — озвалася Коніна. Вона обережно штовхнула плитку, яка, на думку Ринсвінда, нічим не відрізнялася від своїх товаришок. З тихим сумним звуком зі стіни на рівні пахв вистрибнула пружина, на якій хиталася облізла щітка для пилу.
— Гадаю, я б із задоволенням познайомилася зі старим серифом, — процідила крізь зціплені зуби Коніна. — Але далеко не для того, щоб потиснути йому руку. Краще б ти мені допоміг, чарівнику.
— Що?
Коніна роздратовано тицьнула в напіввідчинені кам'яні двері попереду них.
— Хочу там все оглянути, — пояснила вона. — Просто зціпи руки, щоб я могла на них встати, добре? Як тобі вдається приносити так мало користі?
— Коли я стаю корисним, то обов'язково потрапляю в халепу, — пробурмотів Ринсвінд, намагаючись не звертати уваги на тепле тіло, що випадково торкнулося його носа.
Він чув, як вона порпається над дверима.
— Я так і думала, — мовила дівчина.
— Що таке? На нас от-от впадуть страшенно гострі списи?
— Ні.
— Нас проколе решітка з цвяхами?
— Це відро, — різко відповіла Коніна й штовхнула його.
— Що, з їдким, отруйним?..
— З білилом. Звичайним старим засохлим білилом, — Коніна зістрибнула донизу.
— Таким був мій дід, — сказав Креозот. — З ним не засумуєш.
— Ну, з мене вже досить, — рішуче заявила Коніна й тицьнула в дальній кінець тунелю. — Ви двоє, ходімо.
Вони майже досягнули кінця тунелю, коли Ринсвінд відчув якийсь рух у повітрі над ним.
Коніна штовхнула його в поперек, випихаючи в кімнату попереду. Вдарившись об підлогу, він перекотився й відчув, як щось дряпнуло його стопу, а також почув оглушливий гуркіт.
Весь дах, велетенська кам'яна брила товщиною в чотири фути, обвалився в тунель.
Ринсвінд проповз крізь хмару пилу й тремтячим пальцем провів по напису на плиті.
«Ви ще не луснули зі сміху?» — прочитав він і осів на підлогу.
— Оце дідусь, — радісно вигукнув Креозот, — завжди...
Він піймав погляд Коніни, важкий, неначе свинцева труба, і вирішив, що буде мудріше замовкнути.
З-за хмар пилу з'явився Найджел, покашлюючи.
— Я питаю, що сталося? — запитав він. — Зі всіма все гаразд? Коли я проходив, воно так не робило.
Ринсвінд спробував підібрати потрібні слова, але не придумав нічого кращого, окрім:
— Дійсно?
Із крихітних заґратованих віконечок угорі, біля даху, світло проникало в глибини кімнати. Шляху звідси не було — хіба що пройти крізь кілька сотень тонн каменю, який перегородив тунель.
Якщо описати ситуацію іншими словами — а саме їх і використав Ринсвінд — вони, без сумніву, опинилися в пастці. Він дещо розслабився.
Принаймні з килимом-літаком помилок не виникло. Він лежав, скручений, на одній із плит, що вивищувалася посеред кімнати.
Неподалік виднівся невеликий, блискучий каганець і — Ринсвінд нахилився, щоб придивитися — крихітний золотий перстень. Він застогнав. Усі три предмети були оповиті слабким октариновим світінням, яке видавало їхню магічну природу.
Коніна розгорнула килим, і з нього на підлогу висипалася купа невеличких предметів: мідний оселедець, дерев'яне вухо, кілька великих квадратних блискіток і свинцева коробка зі законсервованою мильною бульбашкою.
— Що це, чорт забирай? — вигукнув Найджел.
— Ну, — почав Ринсвінд, — найімовірніше, міль. До того, як вона спробувала зжерти килим.
— Господи.
— Саме цього людям ніяк не зрозуміти, — стомлено мовив Ринсвінд. — Ви гадаєте, що магія — це щось, що можна просто взяти й використати, як от...
— Пастернак? — запропонував Найджел.
— Пляшку вина? — докинув сериф.
— Щось типу цього, — обережно погодився Ринсвінд, дещо опанував себе і продовжив: — Але правда в тім, що...
— Вона інакшого типу?
— Більше схожа на пляшку вина? — з надією запитав сериф.
— Магія використовує людей, — поспішно відповів Ринсвінд. — Її вплив на вас рівноцінний вашому впливу на неї. Уникнути цієї взаємодії, маючи справу з магічними речима — неможливо. Я просто подумав, що краще вас застерегти.
— Це як пляшка вина, — почав Креозот, — яка...
— Випиває вас у відповідь, — закінчив Ринсвінд. — Тому раджу вам поки що забути і про лампу, і про перстень, і, заради бога, не торкайтеся нічого.
— Завдяки ним мій дід збудував сімейний спадок, — мрійливо мовив Креозот. — Злий дядечко ув'язнив його в печері. Довелося обійтися тим, що потрапило під руку. Він не мав нічого, окрім магічного килима, магічної лампи, магічного персня і цілої печери різноманітних коштовностей.
— Нелегкий йому видався шлях, еге ж? — озвався Ринсвінд.
Коніна розстелила килим на підлозі. Його прикрашав складний візерунок — дракони на блакитному фоні. Вони були особливо хитромудрими — з довгими бородами, вухами та крилами і, здавалося, їх зобразили пійманими в русі, у переході з одного стану в інший. Це дозволяло припустити, що станок, який їх виткав, володів дещо більшою кількістю вимірів, аніж звичні три. Але найгірше те, що якщо дивитися на візерунок достатньо довго, то перед вами поставали блакитні дракони на золотому фоні. Тоді у ваше серце закрадалося відчуття, що якщо ви продовжуватимете намагатися побачити обидва типи драконів водночас, ваш мозок тоненькою цівкою витече крізь вуха.