— Гм, — пробурмотів він, — ем. Не проти, якщо я піду? Від вигляду клею я втрачаю свідомість.
Бібліотекар похитав головою й схвильовано тицьнув великим пальцем на тацю з інструментами.
— У-ук, — наказав він.
Ринсвінд приречено кивнув і покірно простягнув йому ножиці з довгими кінчиками. Чарівник здригнувся, побачивши, як той обрізає пару пошкоджених сторінок. Вони впали на підлогу.
— Що ти з нею робиш? — поцікавився чарівник.
— У-ук.
— Видаляєш апендикс[30]? А-а.
Бібліотекар знову тицьнув пальцем, не відриваючись від книжки.
Ринсвінд виловив голку з ниткою серед інструментів, що лежали рядами на столі, і подав бібліотекарю. Тишу порушувало лише скрипіння нитки, яку протягували крізь папір. Зрештою бібліотекар випростався й оголосив:
— У-ук.
Ринсвінд витягнув хустинку й витер примату чоло.
— У-ук.
— Нема за що. З нею... все буде добре?
Бібліотекар кивнув, і тисячі книжок над їхніми головами зітхнули з полегшенням.
Ринсвінд сів. Книжки були перелякані. Точніше кажучи, нажахані. Від присутності чаротворця їхні корінці вкривалися гусячою шкірою. Він почувався немов у лещатах під натиском їхньої напруженої уваги.
— Чудово, — пробурмотів він. — А я можу чимось допомогти?
— У-ук, — бібліотекар кинув на нього погляд, який би був точнісінько як насмішкуватий погляд з-над окулярів у формі півмісяця, — якби в орангутана такі були, — і потягнувся за іншою пошкодженою книжкою.
— Ти ж знаєш, що в магії я не мастак.
— У-ук.
— Чаротворство, з яким ми стикнулися — жахлива річ. Розумієш, це первісна магія, яка виникла ще на світанку часів. У будь-якому разі, десь біля сніданку.
— У-ук.
— Зрештою вона і так все знищить.
— У-ук.
— Тож настав час комусь це зупинити?
— У-ук.
— Але, розумієш, це точно буду не я. Я сподівався, що зможу що-небудь змінити, коли прибув сюди, але ця вежа! Вона просто велетенська! Напевно, вона вистоїть проти будь-яких чарів! Якщо дійсно могутні чарівники не намагаються цьому протидіяти, то що зможу я?
— У-ук, — погодився бібліотекар, зашиваючи розірваний корінець.
— Так от, цього разу світ врятує хтось інший. Я на таке не здатен.
Примат кивнув, простягнув руку й зняв капелюх з голови Ринсвінда.
— Гей!
Орангутан, не звертаючи на нього уваги, узяв зі столу ножиці.
— Слухай, це мій капелюх, і якщо ти не проти... не смій робити таке з моїм...
Він стрибнув на бібліотекаря й був нагороджений ударом у скроню, який би вразив Ринсвінда, якби в того був час про це задуматися. Зазвичай бібліотекар ледь волочив ноги, нагадуючи доброзичливу гумову кульку, наповнену водою, але під громаддям обвислої шкіри приховувалася конструкція ідеально припасованих кісток і м'язів, яка ударом мозолистого кулака могла пробити грубу дубову дошку. Врізатися в руку бібліотекаря — майже те саме, що вдаритися об волохату металеву балку.
Гав почав підстрибувати вгору-вниз, збуджено повискуючи.
Із вуст Ринсвінда вирвався хриплий, неперекладний крик люті. Він відштовхнувся від стіни, схопив якийсь камінь, замахнувся ним, наче кийком, і... остовпів.
Бібліотекар сидів, схилившись, посередині вежі, а його ножиці торкалися — однак ще не різали — капелюха чарівника.
Подивившись на Ринсвінда, він вишкірився.
Кілька секунд вони стояли, мов на знерухомленій картинці, тоді орангутан впустив ножиці, струснув кілька уявних пилинок, випрямив верхівку капелюха й помістив його на голову чарівника.
Минув певний час, перш ніж Ринсвінд ошелешено усвідомив, що й досі стискає у витягнутій руці величезний і надзвичайно важкий камінь. Йому вдалося відкинути його вбік, перш ніж каменюка опритомніла від шоку й згадала, що збиралася на нього впасти.
— Я розумію, — сказав Ринсвінд, притуляючись до стіни й потираючи лікті, — що всі ці викрутаси мали б мені щось повідомити. Моральний урок — нехай Ринсвінд стикнеться зі своєю справжньою сутністю, хай визначиться, за що він дійсно готовий поборотися. Ну що ж, це був дешевий трюк. І в мене для тебе погані новини. Якщо ти думаєш, що це спрацювало... — він схопився за криси капелюха. — Якщо ти думаєш, що це спрацювало. Якщо ти думаєш, що я... То подумай краще. Послухай, якщо ти віриш...
Невпевнений голос Ринсвінда потонув у тиші. Тоді він стенув плечима.
— Ну гаразд. Але якщо ближче до діла, що я насправді можу зробити?
Орангутан відповів йому широким жестом, який давав зрозуміти, — так само ясно, якби він сказав «у-ук», — що Ринсвінд — чарівник, в якого є капелюх, ціла бібліотека магічних книжок і вежа. Іншими словами, він мав усе, потрібне магу-практику. Орангутан, маленький тер'єр, в якого смерділо з пащі, і ящірка в банці були необов'язковими доповненнями.
Ринсвінд відчув, що на його ногу щось легенько тисне. Гав, зазвичай дуже важкий на підйом, вчепився своїми беззубими яснами в носак його черевика й злісно його посмоктував.
Чарівник підняв цуцика за загривок і щетинястий обрубок, який Гав, за відсутності кращого слова, називав своїм хвостом, і обережно опустив його подалі від себе.
— Ну добре, — сказав він. — Розкажіть мені, що тут відбувається.
Краєвид з Каракських гір, що вивищувалися над рівниною Сто, посередині якої розкинувся Анк-Морпорк, неначе кинута сумка з продуктами, особливо вражав. Магічні заряди, які не влучили в ціль або відбилися рикошетом, розросталися вгору й вшир, утворюючи чашоподібні хмари загуслого повітря, у серці яких спалахували й зблискували дивні вогні.
Дороги, які вели з міста, були переповнені біженцями. Кожнісінький заїжджий двір чи придорожній шинок був битком набитий людьми. Ну майже кожен.
Ніхто, здавалося, не збирався зупинятися в доволі приємному шинку, що заховався серед дерев неподалік дороги, яка вела до Квірма. Не те щоб люди боялися заходити всередину, просто саме зараз їм не було дозволено його бачити. Приблизно за півмилі звідси відбулося якесь збурення повітря, і три постаті, з'явившись невідомо звідки, впали в лавандовий кущ.
Вони лежали навзнак серед зламаних пахучих гілок, поки до них не повернувся здоровий глузд. Тоді Креозот запитав:
— Як гадаєте, де ми?
— Пахне тут, як у чиїйсь шухлядці з нижньою білизною, — зауважила Коніна.
— Не моїй, — твердо заявив Найджел.
Він легко піднявся і додав:
— Хто-небудь бачив лампу?
— Забудь про неї. Її, напевно, вже продали, щоб відкрити винний бар, — гмикнула Коніна.
Найджел почав порпатися серед лавандових стебелець, аж раптом його руки наткнулися на щось маленьке й металеве.
— Знайшов! — сповістив він.
— Тільки не три її! — крикнули Коніна з Креозотом в унісон.
Хай там як, вони запізнилися, однак це не мало ніякого значення, адже після того, як Найджел обережно пошкрябав лампу, перед ним у повітрі з'явилося лиш кілька маленьких червоних букв, що злегка диміли.
— «Привіт, — прочитав Найджел вголос, — не відкладайте лампу, бо для нас дуже важливо, щоб ви залишалися нашим клієнтом. Будь ласка, залиште повідомлення після сигналу, і незабаром воно стане для нас законом. Тим часом бажаю вам приємної вічності», — і додав: — Знаєте, мені здається, що він занадто перевантажений.
Коніна нічого не відповіла. Вона дивилася вдалину — на магічну бурю, що бушувала за рівниною. Час від часу від неї відділялися окремі вихори, злітали в повітря й рушали до однієї з віддалених веж. Дівчина здригнулася, хоча денна спека вже почала набирати обертів.
— Нам треба спуститися туди якнайшвидше. Це дуже важливо.
— Чому? — запитав Креозот.
Один келих вина явно не допоміг повернути його колишню доброзичливу натуру.
Коніна вже розтулила рота, але потім — що для неї доволі незвично — стулила його знову. Вона не могла пояснити те, що кожнісінький її ген тягне її вперед, кажучи, що їй необхідно втрутитися. Видіння мечів і шпичастих куль на ланцюгах раз у раз вторгалися в перукарські салони її підсвідомості.