Однак убивати своїх побратимів-чарівників у День Дрібних Божеств вважалося проявом украй поганих манер, тому всі дозволили собі трохи відпочити й розперезатися, не боячись, що згодом їх задушать їхніми ж поясами.
Крісло архіректора пустувало. Святогус обідав у своєму кабінеті на самоті, як і належить людині, обраній богами після серйозної дискусії із розсудливими старшими чарівниками. Попри свої вісімдесят літ, він трохи нервувався і ледь торкнувся другого курчати.
За кілька хвилин йому доведеться виголосити промову. У свої молоді дні Святогус шукав могутності в дивних місцях: змагався з демонами в палаючих октограмах, вдивлявся у виміри, про які звичайні люди і гадки не мали мати, і навіть виступав перед комітетом Невидної академії з видачі грантів. Але вісім кіл небуття — це ніщо, як порівняти з сотнями облич, що в очікуванні витріщаються на тебе крізь сигаретний дим.
Незабаром за ним прийдуть герольди. Він зітхнув, відсунув неторкнутий пудинг, перетнув кімнату, зупинився навпроти величезного дзеркала й намацав свої нотатки в кишені мантії.
Згодом йому вдалося більш-менш впорядкувати їх, і він відкашлявся:
— Мої побратими в мистецтві, — почав Святогус. — Я не можу висловити, наскільки... гм, наскільки... чудові традиції цієї старовинної академії... озираючись на портрети колишніх архіректорів... — він зупинився, ще раз посортував нотатки й уже більш рішуче продовжив. — Стоячи тут сьогодні, я пригадую історію про триногого торговця і, гм, купецьких дочок. Здається, цей торговець...
Хтось постукав у двері.
— Заходьте, — гаркнув Святогус, мимохідь вдивляючись у записи.
— Цей купець, — пробурмотів він, — цей купець, ну, у цього купця були три доньки. Гадаю, були. Так. Три доньки. Може здатися...
Він поглянув у дзеркало й обернувся.
— Хто ти та... — почав Святогус. І усвідомив, що існують і гірші речі, ніж виголошення промови.
Невелика темна постать, що скрадалася безлюдними коридорами, почула цей шум, але не звернула на нього особливої уваги. Неприємні звуки цілком звичні для тих місць, де постійно практикують магію. Постать щось шукала. Вона не була впевнена, що саме, однак знала, що зрозуміє це, коли знайде.
За кілька хвилин пошуки привели її в кімнату Святогуса. Повітря сповнювалося маслянистими кільцями диму. Крихітні часточки сажі повільно дрейфували в потоках повітря, а на підлозі виднілося кілька обгорілих плям у формі стопи.
Постать стенула плечима. Неможливо перелічити все, що часом побачиш у помешканнях чарівників. Вона зиркнула на своє багатолике відображення в розтрощеному дзеркалі, поправила каптур і продовжила пошуки.
Фігура безшумно обійшла кімнату, рухаючись, немов людина, що прислухається до внутрішнього голосу, і досягнула стола, де стояла висока, кругла, облізла шкіряна коробка. Постать підібралася ближче й обережно відкинула кришку.
Голос, що пролунав зсередини, звучав так, немов хтось говорив крізь килим, складений у кілька шарів:
Нарешті. Що тебе затримало?
— Гм, як вони всі починали? Тобто тоді, у старі часи, жили собі справжні чарівники, без усіх цих рівнів. Вони просто йшли й робили. Бах!
Кілька осіб за затемненою стійкою «Латаного барабана» похапцем обернулося на галас. Вони прибули в місто лиш нещодавно. Постійні клієнти ніколи не звертали уваги на неочікувані звуки на кшталт стогону чи неприємного хрускоту. Так було набагато краще для здоров'я. У деяких районах міста цікавість не лише вбиває кішку, але й кидає її в річку зі свинцевими тягарцями на лапах.
Руки Ринсвінда хаотично блукали над шеренгою порожніх склянок на столі навпроти нього. Йому майже вдалося забути про тарганів. Після ще однієї склянки, може, забудеться й матрац.
— Ві-і-і! Вогненна куля! П-ш-ш! Зникає, як дим! Ві-і-і!... Вибач.
Бібліотекар завбачливо забрав залишки пива подалі від рук Ринсвінда, що метляли в повітрі.
— Справжня магія, — Ринсвінд стримав відрижку.
— У-ук.
Ринсвінд втупився в залишки піни в останньому кухлі пива, а потім, надзвичайно обережно, — щоб його маківка не впала на підлогу, — нагнувся й відлив трішки в блюдце для Багажа. На щастя, той ховався під столом. Зазвичай він ставив Ринсвінда в незручне становище, непомітно підкрадаючись до відвідувачів шинку й надокучаючи їм, поки вони не пригощали його чипсами.
Блукаючи в невиразних думках, він намагався зрозуміти, де саме перервався хід його міркувань.
— Про що я говорив?
— У-ук, — натякнув бібліотекар.
— A-а, точно, — зрадів Ринсвінд. — Знаєш, у них не було всіх цих рівнів і ступенів. Тоді існували чаротворці. Вони виходили в світ, винаходили нові заклинання, переживали пригоди...
Він вмочив палець у калюжку пива й почав вимальовувати щось на заплямованому дерев'яному столі, вкритому подряпинами. Один із викладачів Ринсвінда якось сказав: «Назвати його розуміння магічної теорії „жахливим“ — означає не залишити придатного слова для його практичного володіння нею». Це завжди заганяло його в безвихідь. Ринсвінд заперечував той факт, що для того, щоб бути чарівником, необхідно добре володіти магією. Глибоко всередині він знав, що він — чарівник. Добре володіння магії з цим не пов'язано. Це лише додатковий пункт, він насправді не може чітко охарактеризувати кого-небудь.
— Коли я був маленьким, — мрійливо промовив він, — то побачив зображення чаротворця в книжці. Він стояв на вершині гори, розмахуючи руками, хвилі підіймалися прямісінько до нього, знаєш, як це буває в Анкській бухті під час шторму, а навколо раз у раз спалахували блискавки...
— У-ук?
— Я не знаю, можливо, він носив гумові черевики, — гаркнув Ринсвінд, а потім мрійливо продовжив: — Ще в нього був костур і капелюх, зовсім як мій, а його очі... типу світилися, і з пальців сочився блиск... І я подумав, що якось і я зроблю щось подібне і...
— У-ук?
— Добре, але тільки половинку.
— У-ук.
— А як ти за це все платиш? Коли б тобі не давали грошей, ти їх з'їдаєш.
— У-ук.
— Неймовірно.
Ринсвінд закінчив свій пивний малюнок. Він зображав фігуру-тростинку на скелі. Вона не дуже його нагадувала — малюнки на рештках пива не належать до точного мистецтва, — але задумувалася, як портрет самого Ринсвінда.
— Ось ким я хотів бути, — сказав він. — А не маятися з усім цим лайном. Усі ці книжки та інші дрібниці — не вони головне. Нам потрібна справжня магія.
Останнє зауваження могло здобути приз як найпомилковіша фраза дня, якби Ринсвінд не додав:
— Шкода, що справжніх чарівників уже не буває.
Житник постукав по столу ложкою.
Його постать у церемоніальній мантії Почесної Ради Провидців із багряним каптуром із соболячки[6] й жовтим поясом чарівника п'ятого рівня справляла надзвичайне враження. Він був магом п'ятого рівня вже три роки й чекав на те, щоб один із шістдесяти чотирьох чарівників шостого рівня врізав дуба й звільнив йому місце. Однак зараз скарбій перебував у хорошому гуморі. Житник не лише добре пообідав, а й приберіг у своєму помешканні флакончик з отрутою, гарантовано позбавленою смаку, яка при правильному використанні забезпечувала підвищення вже в наступні кілька місяців. Життя здавалося прекрасним.
Великий годинник у кінці зали задрижав, ось-ось готуючись пробити дев'яту.
Постукування ложкою не дало значних результатів. Житник підняв олов'яний кухоль і різко опустив його на стіл.
— Братіє! — прокричав він і кивнув головою, коли галас стих. — Дякую. Підведіться, будь ласка, для церемонії з, гм, ключами.
6
Соболячка — невеликий чорно-білий родич лемінга, що мешкає в холодних Серединних землях. Його хутро вкрай рідкісне й високо цінується, особливо самою тваринкою. Крихітний негідник готовий на все, щоб його не позбутися. —