— Чим саме вони нагадують стадо кіз? — поцікавилася дівчина.
Сериф завагався. Він завжди вважав це одним зі своїх найкращих порівнянь. А тепер він уперше в житті обличчям до обличчя стикнувся з відомим анк-морпоркським буквальним розумінням речей. На диво, Креозот відчув, що це його вразило.
— Маю на увазі, розміром, формою чи запахом? — продовжувала вона.
— Думаю, — відказав сериф, — що насправді я хотів сказати: «не як стідо каз».
— Га? — дівчина присунула графин до себе.
— І мені здається, що я б не відмовився випити ще, — невиразно мовив він, — а тоді... а тоді... — він зиркнув вбік, на дівчину, і наважився: — Ти хороший оповідач?
— Що?
Він облизав раптово пересохлі губи.
— Маю на увазі, ти знаєш багато історій? — прохрипів він.
— О, так. Купу.
— Купу? — прошепотів Креозот.
Більшість його наложниць знала лише одну чи дві.
— Сотні. А що, хочеш послухати якусь?
— Як, зараз?
— Якщо хочеш. Тут не дуже багато народу.
«Певно, я помер, — подумав Креозот. — Мабуть, це рай».
Він взяв її за руки.
— Знаєш, — сказав він, — минули віки відтоді, як я чув цікаву історію. Але я не хочу змушувати робити тебе те, чого б ти не хотіла.
Вона поплескала його по руці.
«Який милий чоловік, — подумала вона. — Особливо порівняно з тими, які часом заходять сюди».
— Є одна, яку часто розповідала моя бабуся. Я знаю її задом наперед, — сказала дівчина.
Креозот сьорбнув пива і, відчувши, як тілом розливається тепло, подивився на стіну. «Сотні, — подумав він. — А деякі вона ще й задом наперед знає».
Вона відкашлялася і співочим голосочком, від якого серце Креозота забилося, як шалене, почала:
— Жив собі чоловік, і було в нього восьмеро синів...
Патрицій сидів біля вікна й писав. Його спогади про останні тиждень-два були сповнені якихось нісенітниць, і це йому не подобалося.
Слуга запалив лампу, щоб розігнати сутінки, і тепер над нею кружляло кілька нічних метеликів. Патрицій уважно спостерігав за ними. З якоїсь незрозумілої причини йому ставало незручно поруч зі скляними предметами, але не це найбільше непокоїло його тепер, коли він не міг відвести погляду від комашок. Найбільше його хвилювало всеохопне прагнення спіймати їх язиком.
Гав лежав на спині біля ніг свого господаря й гавкав уві сні.
По всьому місту запалювалися вогні, але останні кілька променів сонця освітили ґорґулій, які допомагали одна одній під час довгого підйому на дах.
Бібліотекар слідкував за ними з-за відчинених дверей, по-філософськи почухуючись. Тоді він обернувся й зачинив двері в ніч позаду.
У бібліотеці було тепло. У ній завжди було тепло, адже розсіяна магія, яку створювало сяйво, також ледь підігрівала повітря.
Бібліотекар схвально поглянув на своїх підопічних, востаннє обійшов поснулі полиці, затягнув ковдру під стіл, з'їв переднічний банан і поринув у сон.
Тиша знову заполонила бібліотеку. Вона оповила залишки капелюха, сильно потріпаного, поношеного й обгорілого з країв. Його церемонно помістили в одну з ніш у стіні. Не має значення, в яку далину вирушає чарівник, він завжди повернеться за своїм капелюхом.
Тиша сповнила Академію, як повітря заповнює діру. Ніч розтеклася Диском, наче сливовий джем, чи, може, ожинове варення.
Але настане ранок. Новий ранок настає завжди.
