Залом пробіг смішок і шум загального передчуття, коли чарівники повідсували лави й невпевнено зіп'ялися на ноги.
Подвійні двері до зали були замкнені й зачинені на три засуви. Наступний архіректор повинен тричі попросити, щоб йому відчинили, перш ніж його впустять. Це означало, що його обрали на посаду за загальною згодою всіх чарівників. Або щось на кшталт цього. Витоки цієї традиції загубилися в глибині часів, що було не найгіршою причиною, щоб дотримуватися її й далі.
Розмови затихли. Чарівники, які зібралися в залі, втупилися у двері.
У них тихенько постукали.
— Іди геть! — прокричали чарівники, деякі з них вибухнули сміхом від усвідомлення тонкощів гумору.
Житник узяв велике металеве кільце з ключами до Академії. Не всі вони були металевими. Не всі були й видимими. Деякі були дійсно дивакуватими.
— Хто це стукає там, ззовні? — запитав він.
— Я.
Найдивніше в цьому голосі було те, що кожному чарівникові здалося, що мовець стоїть безпосередньо за ним. Більшість усвідомила, що оглядається через плече.
У мить, коли чарівники здивовано замовкли, пролунало тихе клацання дверей. Із завороженим жахом вони спостерігали, як самостійно відімкнулися металеві завіси, величезні дубові завіси, які Час перетворив на щось твердіше, ніж камінь, вислизнули з роз'ємів, петлі блиснули спочатку червоним, тоді жовтим, білим, а потім вибухнули. Повільно, із страхітливою неминучістю двері впали в середину зали.
У диму палаючих петель проступила нечітка постать.
— Чорт забирай, Вірріде, — здивувався один із чарівників, який стояв поряд, — це було неперевершено.
Фігура виступила на світло, і всі побачили, що це, зрештою, не Віррід Святогус.
Він був принаймні на голову нижчий, ніж будь-хто з чарівників, і носив просту білу мантію. А ще він був на кілька десятиліть молодшим — і взагалі на вигляд мав років десять. У руці він тримав костур, значно довший, ніж він сам.
— Гей, та він не чарівник...
— Де його каптур?
— А де його капелюх?
Незнайомець проминув шеренгу здивованих чарівників, поки не досягнув головного стола. Житник поглянув униз на худе юне обличчя, обрамлене чуприною білявого волосся, та більше уваги звернув на його золотисті очі, що сяяли зсередини. Він відчув, що ті дивляться не на нього. Здавалося, що вони зосереджені на точці, розташованій дюймів за шість позаду його голови. У Житника склалося враження, що він стоїть на шляху в юнака і однозначно зайвий у цій ситуації.
Зібравши докупи всю свою гідність, скарбій випростався на весь зріст.
— Що це, гм, значить? — запитав він.
Йому довелося визнати, що питання прозвучало доволі невиразно, однак незворушність сліпучого погляду, здавалося, стерла всі слова з його пам'яті.
— Я прийшов, — заявив незнайомець.
— Прийшов? Прийшов для чого?
— Щоб зайняти своє місце. Де моє крісло?
— Ти студент? — запитав Житник, побілівши від гніву. — Як тебе звати, юначе?
Той проігнорував його й оглянув чарівників, що зібралися довкола.
— Хто тут наймогутніший? — поцікавився він. — Я хочу з ним зустрітися.
Житник кивнув, і двоє брамників Невидної академії, які підкрадалися до новоприбулого останні кілька хвилин, оточили його з обох боків.
— Заберіть його й викиньте на вулицю, — звелів Житник.
Брамники, великі, кремезні, серйозні чоловіки, кивнули. Вони схопили хлопця за ручки-прутики своїми пальцями, грубими, як грона бананів.
— Твій батько про це дізнається, — суворо сказав Житник.
— Він вже знає, — відповів хлопчик, і, кинувши погляд на брамників, знизав плечима.
— Що тут відбувається?
Житник обернувся й побачив Скармера Білліаса, голову Ордену Срібної Зірки. У той час, як Житник був жилавим, Білліас мав схильність до повноти й радше нагадував маленьку повітряну кульку, прив'язану до землі, із якоїсь причини вбрану в синій оксамит із соболячкою; разом узяті, чарівники якраз би склали двох чоловіків звичайної тілобудови.
На жаль, Білліас був одним із тих людей, які пишаються своєю здатністю ладнати з дітьми. Він нагнувся, наскільки йому дозволив його обід, і повернув до хлопця своє червоне щетинясте обличчя.
— Що сталося, хлопче? — запитав він.
— Ця дитина увірвалася сюди й стверджує, що хоче зустрітися з могутнім чарівником, — несхвально пояснив Житник.
Він дуже не любив дітей і, можливо, саме цим їх і зачаровував. У цю мить Житник успішно стримував нав'язливі думки з приводу дверей.
— Нічого страшного в цьому немає, — промовив Білліас. — Кожен достойний хлопчина хоче стати чарівником. Коли я був юним, я теж цього хотів. Правда, хлопче?
— Ти могутній? — запитав хлопець.
— Гм-м?
— Я запитав, чи ти могутній? Наскільки ти сильний?
— Сильний? — перепитав Білліас. Він устав, доторкнувся до свого пояса чарівника восьмого рівня й підморгнув Житнику. — О, доволі сильний. Дуже сильний, як для чарівника.
— Чудово. Я випробую тебе. Покажи мені свою найсильнішу магію. Коли ж я тебе переможу, ну, значить бути мені архіректором.
— Ах ти, нахабо... — почав Житник, але його протест потонув у вибуху сміху решти чарівників.
Білліас плеснув по колінах, чи принаймні по місцях, максимально до них наближених.
— Дуель, га? — перепитав він. — Непогано, чи не так?
— Тобі добре відомо, що дуелі заборонені, — просичав Житник. — До того ж це просто безглуздо. Не знаю, хто відчинив йому двері, але я не стоятиму тут і не дивитимусь, як ти витрачаєш наш час...
— Ну-ну, — промовив Білліас. — Як тебе звати, хлопче?
— Койн.
— Койн, пане, — гаркнув Житник.
— Ну що ж, Койне, — продовжив Білліас, — хочеш побачити, на що я здатний?
— Так.
— Так, пане, — гаркнув Житник вдруге.
Койн поглянув на нього незмигним поглядом, старим, як час, поглядом на кшталт тих, яким роздивляються скелі вулканічних островів, не знаючи втоми. Житник відчув, що в нього пересохло в роті.
Білліас підняв руки, вимагаючи тиші, із театральним рухом закатав рукав на лівій руці й простягнув її вперед.
Гурт чарівників зацікавлено спостерігав. Маги восьмого рівня, як правило, вважали себе вищими за чари й проводили більшість часу в спогляданні (наприклад, меню), і, звісно, уникали посиленої уваги амбіційних чарівників сьомого рівня. А тут було на що подивитися.
Білліас усміхнувся хлопчику, той же відповів йому поглядом, сфокусованим у точці, що перебувала за кілька дюймів позаду голови старого чарівника.
Трохи розгубившись, Білліас розім'яв пальці. Раптово все перестало нагадувати гру, яку він запланував, і він відчув непереборне бажання справити хороше враження. Однак його швидко замінила хвиля роздратування через те, наскільки безглуздо він втратив самовладання.
— Я покажу тобі, — промовив він, зробивши глибокий вдих, — Чарівний сад Маліґрі.
Залою пробіг шепіт. За всю історію Академії лише чотирьом чарівникам вдалося відтворити Сад повністю. Більшість обмежилася деревами й квітами, деякі спромоглися на птахів. Це не було найсильнішим заклинанням, воно не могло зрушити гори з місця, однак, щоб відтворити кожну деталь складної системи Маліґрі, потрібна незвичайна майстерність.
— Як бачиш, — додав Білліас, — у моєму рукаві нічого немає.
Його губи заворушилися. Руки замиготіли в повітрі. Кружечок золотавих іскор із шипінням вирвався з долоні, вигнувся догори, сформував нечітку сферу, почав наповнюватися деталями...
За легендою, Маліґрі, один із останніх справжніх чаротворців, створив Сад як маленький позачасовий приватний всесвіт, де він міг спокійно покурити й трішки по-роздумувати, уникаючи буденних турбот. Саме це й було загадкою, адже жоден із чарівників не міг зрозуміти, як у такої могутньої людини, як чаротворець, могли бути турботи. Хай там як, Маліґрі все більше й більше заглиблювався у власний світ, а одного дня взяв і зачинив за собою вхід.