Лікар Юра жестом показав, що треба поспішати.
— Лікарю, — спитав жалібно Гайдук, — а якщо вночі знову розболиться?
— Я закінчую чергування, але передам вас колезі Євлогію. Він зробить вам уколи. Все, все, ідіть.
Вивів Гайдука через мертву зону у системі спостереження й виштовхав у коридор. Там Гайдука вже чекав напарник у такому ж сірому вбранні. Він голосно лайнувся:
— Ваню, твою мать... Ти що, знову набрався? Пішли, мертв'яки чекають.
Вони зайшли до прозекторської, де стояв нудотний сморід нутрощів. На столах лежало шестеро покійників, але не всіх можна було вивозити: не були оформлені документи й не проведено прощальний ритуал. Тільки троє тіл пройшли належні процедури. Прозектор у присутності режимного офіцера прикладав до грудей, вже зашитих після розтину, електроди і ще раз умикав струм високої напруги: покійники сіпалися в судомах.
Гайдук, щоб не бачити цього, підійшов до дверей, що вели у сусідню кімнату, і тихо прочинив їх. Те, що побачив, жахнуло його ще більше: на столі лежав голий, воскового кольору гетьман К-Д. Махун. Гайдук упізнав його по татуюванню на руках, де зображені були танки різних типів. Над скаліченою головою гетьмана похилився якийсь професор трупних наук, либонь, посмертний косметолог, який прикладав до спотвореної лівої частини обличчя новеньку пластикову напівмаску. Професор акуратно розчісував щіточкою чорний штучний вус, що оздоблював пластикову половину гетьманової голови.
Гайдук причинив двері й заплющив очі. Йому стало невимовно жаль старого гетьмана і соромно — наче підглядав щось сокровенно-потаємне, не призначене для чужих очей.
Запакувавши покійників, що пройшли очищення електрострумом, у чорні мішки, які були опломбовані режимним офіцером, вони завантажили трупи на візок, поклавши мішки один на другий, й подалися до вантажного ліфта. З ними йшов молодий вертухай у чорному, який допитувався, чому Іван сьогодні такий невеселий.
— Не питай його, — сказав напарник, — він не добрав своїх двохсот грамів. Голова у пеклі, а живіт порожній.
Вертухай відчепився.
Ліфт піднімався довго. Нарешті вони опинилися у в'язничному гаражі, в якому стояли воронки свинцевого кольору. Але напарник потягнув візок до білого мікроавтобуса, на якому красувався яскравий напис: «Свіжі овочі без ГМО». Поскидали трупи на підлогу автобуса. Напарник, непомітно стиснувши руку Гайдуку, сів поряд з водієм, а Гайдук умостився ззаду на трупах. Вертухай захряснув задні двері, ляснув долонею по залізу, наче це був кінський круп, й гукнув:
— Все, уроди! Скатертю дорога!
Автобус виїхав на вулицю й одразу потрапив у нічну пробку. Крізь щілину в дверях Гайдук побачив золоті бані Михайлівського собору. Він ще раз жахнувся. Не міг уявити, що сидів у самому центрі Києва, на дні чорного «Цепеліна», у володіннях Івана Оврамовича Крейди.
Автобус повільно спускався вниз вулицею Михайлівською до Майдану Незалежності. Зупинився надовго на світлофорі поряд з народною харчевнею «Пузата хата», де завжди юрмився злиденний київський люд в очікуванні безкоштовних обідів для жебраків (до меню обов'язково входили гречані галушки Крейди). Тут можна було купити дешевий, але отруйний алкоголь, що слугував пальним для вантажівок; тут китайці продавали наркотики, серед яких популярним був «галуїн», а бідні, інфіковані вірусом передчасної старості (Premature Senility Virus — PSV) проститутки конкурували з персоналом «вагончиків щастя» KSENYA.
Хтось відкрив задні двері й подав Гайдукові руку. Вулиця не освітлювалася, і Гайдук не впізнав незнайомця, який потягнув його крізь натовп у бічну вуличку, де стояв припаркований електромобіль «Форд-Скорпіон», який колись належав ВІРУ. Незнайомець сів за кермо, включив запалювання; червоним і зеленим засвітилися індикатори на панелі. Незнайомий повернув усміхнене обличчя до Гайдука і мовив:
— Бляха-муха, що з вами сталося Ігоре Петровичу! Це ви чи не ви? Хоч скажіть якийсь пароль.
— Навіть у думці своїй не злослов на царя, і в спальні своїй не кляни багача, небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє, — продекламував Гайдук. Це були рядки з Еклезіаста, викарбувані золотом на мармуровій дошці у вестибюлі головної будівлі Центральної служби безпеки Конфедерації.
— Ні, не так, — засміявся Григорій Невінчаний. — Наш девіз — нікого не боятися, все знати, нічого не забувати.