Очі Штайнбреннера спалахували синім вогнем, ніздрі роздувалися. Він нервово обмацував кобуру.
За них відповідаю я,— відповів Гребер.-—Якщо в тебе немає наказу; то забирайся геть.
Штайнбреннер зареготав.
•— Добре. Тоді поріши їх сам.
*— Ні,— відказав Гребер.
'«ч Комусь із нас доведеться ж це зробити. Ми не можемо тягнути їх за собою. Якщо в тебе слабкі нерви, йди геть звідси! Йди, я не забарюся.
— Ні,— повторив Гребер.— Ти їх не розстріляєш.
—> Ні?! — Штайнбреннер звів на: нього очі.— Ні?! “ повторив він повільно.— Ти знаєш, що ти кажеш?
— Так. Я знаю.
— Ага, значить, знаєш? Тоді ти знаєш І те, що ти..«
Обличчя Штайнбреннера стало невпізнанним. Він схопився за пістолет. Гребер підняв гвинтівку і вистрілив. Штайнбреннер похитнувся і впав. Він зітхнув, мов дитина. Пістолет випав з його руки. Гребер не відводив погляду від мертвого. «Це був самозахист»,— промайнула думка. Над садом просвистів снаряд,
Гребер отямився, підійшов до сарая, дістав з кишені ключа і відімкнув двері.
— Ідіть,— сказав він.
Росіяни мовчки дивилися на нього. Вони йому не вірили. Він відкинув гвинтівку вбік.
— Ідіть, ідіть! — повторив Гребер нетерпляче І показав, що в руках у нього нічого нема.
Молодий росіянин обережно ступив кілька кроків надвір. Гребер відвернувся. Він пішов туди, де лежав Штайнбреннер.
— Вбивця! — сказав він, не знаючи, кого має на увазі. Він довго дивився на Штайнбреннера. І нічого не відчував.
Потім думки раптом наринули на нього, випереджаючи одна одну. Так наче з гори зірвався камінь. Щось на--завжди вирішилося в його житті. Він більше не відчував свого тіла. Він став ніби чимось нереальним. Він розумів, що повинен щось зробити, але заразом відчував, що спершу треба за щось міцно вхопитись, щоб його не змело. Голова йшла обертом. Він обережно пішов по алеї. Щось надзвичайно важливе чекало на нього, але він ніяк не міг ухопитися за нього, поки що не міг. Воно було ще надто далеке, надто нове і водночас до болю зрозуміле.
Він побачив росіян. Вони бігли гуртом, попригинавшись, жінки попереду. Старий озирнувся й побачив його. В руках у старого була гвинтівка. Він підняв її і прицілився. «Отже, це все-таки партизани»,— промайнуло в Гребера. Він бачив перед собою чорний отвір дула, що ставав ^се більшим і більшим. Йому хотілося голосно крикнути, швидко і голосно багато чого сказати...
Він не почув пострілу. Тільки раптом побачив перед очима траву, якусь рослину, напіврозтоптану, з червону-' ватами квітами і ніжними листочками; вони все росли, збільшувались — так уже було одного разу, але він не пам’ятав коли. Рослина погойдувалась і стояла зовсім самотня на тлі горизонту, що раптом став геть вузьким,— бо голова його впала в траву,— і тихо й природно ніс йому втіху, розраду і спокій; а рослина все росла, росла, аж поки заступила небо, і очі його заплющились.
«Народився я І виріс,— розповідав Е. М. Рє-марк,— у місті Оснабрюку, в родині палітурника, змужнів в окопах Фландрії, під час першої світової війни. Дев’ятнадцятирічним юнаком повернувся з війни й почав шукати своє місце в житті — працював органістом, робив ескізи надмогильних пам’ятників, служив у фірмі легкових автомобілів, репортером у Берліні, нарешті — редактором журналу «Спорт у знімках», багато подорожував. 1929 року блискавично й несподівано прийшла слава, а з нею—-і нещадні нападки критики...»
Так, критика зустріла Еріха Марію Ремарка (Крамера, 1898— 1970) не зовсім приязно. Після появи першого антивоєнного роману «На Західному фронті без змін» (1929) та й протягом усього його творчого шляху письменника, незважаючи на успіх у читачів, звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності, відході від соціальної тематики на позиції екзистенціалізму й утвердженні якихось «абстрактних гуманних цінностей».
Але насправді Ремарк зовсім інший. Він — активний гуманіст, свідомий антифашист, борець. Адже саме Ремарк написав сумний літопис про т»х, хто, терплячи нелюдські муки у фашистських концентраційних таборах, знав, що єдиним виходом із цих страждань може стати тільки смерть,— знав, але не ререставав боротися («Іскра життя», 1952). Закономірно, що в його творах «Люби ближнього свого» (1940) і «Тріумфальна арка» (1946) мужні герої зрештою стають на шлях активної антифашистської боротьби. Природно для Ремарка й те, що в одному з кращих своїх романів «Чорний обеліск» (1956) він зумів не лише знайти внутрішні нитки, що зв’язують ідеологію реваншизму, яку ще й досі проповідують певні кола у ФРН, з людиноненависницькою програмою гіт-леризму, але й розпізнати насіння цієї ідеології ще в політичній доктрині тих можновладців Німеччини, що розв’язали першу світову війну.