— Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нарешті! Кельн тепер закритий для відпускників.
— Закритий? — перепитав колишній слюсар. — Чому?
— Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?
Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.
— Відпускникам, що ідуть у Гамбург і Ельзас, вийти зі строю! — скомандував голосно потім.
Ніхто не вийшов.
— Усім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта — ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.
Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.
— Що там трапилося? — запитав бас.
— Ти ж чув!
— У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?
— У Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротен-бурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають у Кельн?
— Увага! — попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми повз них.
— Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?
— Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?
— Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?
Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.
— Чому вам можна додому, а*мені ні? Після всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?
— Слухай-но, — обізвався бас. — Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. Ато ти її взагалі не побачиш!
— А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?
— Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять із Кельна, — сказав чоловік-миша. — Це точно. Такий порядок.
Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:
— Чому не випустять?
— А ти сам поміркуй.
Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.
— Невже всьому кінець? Це ж неможливо!
— Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт, — сказав бас. — Могло й таке статися.
Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир — усе, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.
— Відпустка, — гірко мовив солдат із Кельна. — Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?
Усі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя — хвороба заразна.
Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптю-жені й поглинали рештки світла.
6
Уранці ландшафт змінився. Він чітко виступав у м’якій ранковій імлі. Гребер сидів тепер біля вікна, припавши чолом до шибки. Він дивився на поля, місцями ще вкриті снігом. Але де-не-де на них уже виднілися рівні чорні борозни й ніжно-зелені молоді сходи. Жодної воронки. Жодної руїни. Пласка, гладенька рівнина. Ніяких окопів. Ніяких бункерів. Земля!
Потім з’явилося перше село. Церква з блискучим хрестом. Школа, над якою повільно повертався флюгер.
Пивниця, перед якою стояли люди. Відчинені двері в хатах, прибиральниці з мітлами, підвода, перший промінь сонця на невибитих вікнах. Дахи на цілих будинках, дерева в рясному гіллі, вулиці, які бу-ли схожі на справжні вулиці та якими до школи йшли діти. Дітей Гребер не бачив уже давно. Він глибоко зітхнув. Це було саме те, чого він так довго ждав. Це було те! Саме те!
— Тут усе виглядає інакше, чи не так? — запитав якийсь унтер-офіцер, що сидів біля сусіднього вікна.
— Зовсім інакше!
Імла піднімалася все вище й вище. На видноколі засиніли ліси. Погляд уже сягав аж до них. Телеграфні дроти бігли за поїздом. Вони то опускалися, то піднімалися, немов ноти якоїсь безкінечної, нечутної мелодії. Птахи злітали з них, неначе пісні. Кругом панувала тиша. Фронтовий гуркіт розчинився в ній. Ніяких літаків. Греберу здавалося, ніби він уже тижнями в дорозі. Навіть спогади про товаришів раптом стали невиразними.