— Коли був наліт? — запитав Гребер після того, як його підмінили.
— Учора вночі.
Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.
— Гей, солдате, — гукнув хтось за спиною.
Гребер обернувся.
— Це ваш ранець? — запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.
— Де?
— Та он. Хтось його схопив.
Гребер байдуже відвернувся.
— Він його поцупив, — гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою. — Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.
Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо й тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.
З’явився патруль. Два есесівці.
— Що тут сталося?
— Нічого, — відповів Гребер, одягаючи ранець.
Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто й важко.
— Що ви тут робите? — запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. — Документи!
— Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…
— Солдатську книжку! — звелів обершарфюрер суворіше.
Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації сперечатися з приводу того, чи мають право есесівці перевіряти документи в солдатів. їх було двоє, і обоє озброєні. Він поліз у кишеню, шукаючи відпускну. Старший дістав кишеньковий ліхтарик і почав читати. Якусь хвилю аркуш паперу був так яскраво освітлений, що здавалося, ніби світиться зсередини. Гребер відчував, яку нього тремтить кожен м’яз. Нарешті ліхтарик погас, і обершарфюрер повернув папір назад.
— Ви живете на Гакенштрасе, вісімнадцять?
— Так, — згораючи від нетерпіння, відповів Гребер. — Он там. Ми якраз розгрібаємо руїни. Я шукаю своїх батьків.
— Де?
— Он там. Де розкопуємо. Ви що, не бачите?
— Це не вісімнадцятий номер, — пояснив обершарфюрер.
— Що?
— Це не вісімнадцятий. Це двадцять другцй. Вісімнадцятий ось тут.
Він показав на руїни, з яких стирчали металеві балки.
— Ви це напевне знаєте? — затинаючись спитав Гребер.
— Звичайно. Тепер тут важко розібратися. Але вісімнадцятий тут, це я знаю напевне.
Гребер подивився на руїни. Вони не курилися.
— Цю частину вулиці розбомбило не вчора, — сказав обершарфюрер. — По-моєму, це трапилося минулого тижня.
— А ви не знаєте… — Гребер затнувся, потім повів далі: — Ви не знаєте, чи врятували людей?
— Цього я не знаю. Але завжди кого-небудь рятують. А може, ваших батьків зовсім не було вдома. Коли починається тривога, більшість людей ідуть у велике бомбосховище.
— Де я можу що-небудь узнати? У кого запитати, де вони тепер?
— Уночі нічого не взнаєте. Ратуша розбита, там усе догори дном. Запитаєте завтра вранці в окружному управлінні. Що туту вас з оцим чоловіком?
— Нічого. Скажіть, а ви вірите, що під руїнами ще можуть бути люди?
— Люди є скрізь. Мертві. Але щоб усіх їх повідкопувати, треба мати в сотні разів більше робітників, аніж ми маємо. Ці триклятущі свині бомблять усе місто, без розбору. — Обершарфюрер зібрався йти.
— Тут заборонена зона? — спитав Гребер.
— Чому раптом?
— Так твердить черговий протиповітряної оборони.
— Черговий з’їхав з глузду. Його вже звільнено. Лишайтеся тут, скільки вам забажається. Переспати ви, мабуть, зможете в приміщенні Червоного Хреста. Там, де був вокзал. Якщо пощастить, звичайно.
Гребер пошукав вхід. В одному місці уламки й сміття було прибрано, але отвору, який вів би в підвал, він не знаходив. Він переліз через руїни. Серед них стирчав шматок сходового маршу з поручнями. Але сходи вели в страшну порожнечу. Далі здіймалася гора уламків. У ніші акуратно стояло плюшеве крісло, так наче хтось обережно поставив його туди. Задня стіна будинку впала прямо в сад, і тепер її уламки лежали поверх інших. Зненацька там щось промайнуло і зникло. Греберу здалося, що це той самий дідок, але потім він побачив кота. Ні про що не думаючи, підняв камінець і кинув на тварину. Раптом йому прийшла в голову безглузда думка: а що, коли кіт обгризає трупи? Гребер поквапно переліз на другий бік руїн. Нарешті він упізнав будинок: залишився непошкодженим клаптик саду, в якому стояла дерев’яна альтанка з лавочкою, а позаду — зламана-липа. Обережно обмацав пальцями стовбур і натупав літери, які сам вирізав багато років тому. Оглянувся навколо. Місяць піднявся вище і освітив руїни. Вони скидалися на кратер, чужий і грізний, який може тільки приснитися, але якого не може бути насправді. Гребер забув, що за останні роки він майже не бачив. нічого іншого.