Перші два будинки на Гартенштрасе були розбиті. Ніхто в них уже не жив. Третій якимсь дивом уцілів. Лише дах на ньому згорів; це був будинок, у якому мешкала родина Циглерів. Циглер товаришував з батьками Гребера.
Він рушив сходами вгору. На майданчику стояли відра з піском і водою. На стінах були наклеєні оголошення.
Він натиснув на кнопку й здивувався, що дзвінок іще працює. За мить двері обережно прочинила стара, змучена жінка.
— Фрау Циглер, — звернувсь Гребер. — Я Гребер, Ернст Гребер.
— Так, так… — Стара пильно придивилася до нього. — Так. — Потім нерішуче додала: — Заходьте, будь ласка, пане Гребер.
Вона розчинила двері ширше, впустила його і знову накинула ланцюжок.
— Батьку, — гукнула вона в кімнату. — Усе гаразд. Це Ернст Гребер. Син Пауля Гребера.
У кімнаті пахло воском. Лінолеум на підлозі блищав, мов дзеркало. На підвіконні стояли вазони, великі листки були в жовтих плямах, немовби хтось покапав на них олією. Над канапою висів килимок. «Власний дім дорожчий від золота» — було вишито на ньому хрестиком червоними нитками.
Із спальні вийшов Циглер. Він усміхнувся. Гребер помітив, що чоловік схвильований.
— Тепер може з’явитися будь-хто, — сказав Циглер. — Вас ми й не сподівалися. Ви з фронту?
— Так. Я розшукую своїх батьків. Будинок розбомбило.
— Скиньте ж свій ранець, — сказала фрау Циглер. — Я заварю каву. У нас ще залишилося трохи непоганої солодової кави.
Гребер відніс ранець у передпокій.
— Я весь у бруді, — сказав він. — А у вас так чисто. Ми вже відвикли від цього.
— Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.
Фрау Циглер зникла на кухні. Господар нерішуче дивився на Гребера.
— Та-ак, — протягнув він.
— Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. У ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.
Циглер похитав головою. Його дружина знову з’явилася в дверях.
— Ми зовсім не виходимо на вулицю, — швидко проказала вона. — Ми вже давно нічого й ні про кого не знаємо, Ернсте.
— Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.
— Це було давно. Десь місяців п’ять-шість тому. Тоді… — Вона раптом замовкла.
— Що тоді? — перепитав Гребер. — Як вони тоді себе почували?
— Були здорові. О, ваші батьки були здорові, — відповіла жінка. — Але ж відтоді минуло чимало часу…
— Так, — сказав Гребер. — Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.
Циглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.
— Кава зараз буде готова, — порушила мовчанку жінка. — Ви ж вип’єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.
Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався «Цибулька».
— Та-ак, — знову протягнув Циглер.
— Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? — запитав Гребер.
— Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи того печива, що привіз Ервін? Пригости пана Гребера.
— А як там Ервін?
— Ервін? — Старий здригнувся. — Ервін непогано влаштувався. Непогано.
Господиня принесла каву. Вона поставила на стіл велику бляшанку з голландським написом. Печива в банці було вже мало. «З Голландії», — подумав Гребер. Колись, на початку, і він привозив дещо з Франції.
Жінка була уважна до нього. Він узяв шматок глазурованого печива. Воно вже зачерствіло. Обоє старих не взяли собі ні крихти. Кави вони також не пили. Циглер неуважно постукував пальцями по столу.
— Беріть іще, — припрошувала жінка. — У нас більше нічого немає. А печиво смачне.
— Так, дуже смачне. Дякую. Але я нещодавно попоїв.
Гребер зрозумів, що від цих людей він більше нічого не довідається. Мабуть, вони справді нічого не знають. Він підвівся з-за столу.
— Ви б мені не порадили, куди ще можна звернутись?
— Ми нічого не знаємо. Ми взагалі не виходимо на вулицю. Ми нічого не знаємо. Мені шкода, Ернсте, але це так.
— Я вам вірю. Дякую за каву. — Гребер рушив до дверей.
— А де ж ви тепер живете? — запитав раптом Циглер.
— Пошукаю собі місце. Якщо ніде не знайду, піду в казарму.
— У нас місця немає, — поспішила запевнити фрау Циглер і подивилась на свого чоловіка. — Військова влада, звичайно, потурбувалась про відпускників, квартири яких знищено підчас бомбардувань.
— Звісно, — погодився Гребер.