— Де Бетхер? — запитав Гребер. — Ще не повернувся?
— Він подався в Гаст та Ібург. Сьогодні хтось позичив йому велосипед. Тепер він зможе об’їжджати за день по двоє сіл. Але в нього їх ще з десяток. А потім табори, по яких розвозили евакуйованих. До них сотні кілометрів. Як він туди дістанеться?
— Я написав у чотири табори, — сказав Гребер. — Від імені обох нас.
— Ти віриш у те, що одержиш відповідь?
— Ні. Але ж не лишається нічого іншого. Доводиться писати.
— А на чиє ім’я ти писав?
— На ім’я табірного начальства, крім того, в кожний табір особисто дружині Бетхера та моїм батькам.
Гребер дістав із кишені пачку листів і показав їх.
— Зараз віднесу на пошту.
Ройтер схвально кивнув.
— Де ти сьогодні побував?
— У міській школі та в гімнастичному залі церковної школи. Потім у гуртожитку і ще раз у довідковому бюро. Нічого нового.
Один із картярів, якого саме змінили в грі, підсів до них.
— Я не розумію, як ви, відпускники, можете жити в казармі? — промовив він до Гребера. — Щодо мене, то я тікав би якомога далі
від самого казарменого духу. Знайшов би десь кімнатку, переодягнувся в цивільне і хоч на два тижні знову став би людиною.
— Хіба людиною стають після того, як одягають цивільне? — спитав Ройтер.
— Звичайно. А як же ще?
— От тобі й маєш, — звернувся Ройтер до Гребера. — Виходить, життя дуже просте, коли до нього ставитись просто. А в тебе є цивільний одяг?
— Немає. Він лежить під руїнами Гакенштрасе.
— Я тобі можу дещо позичити, якщо хочеш.
Гребер поглянув через вікно надвір казарми. Кілька взводів училися там заряджати гвинтівки, кидати гранати й віддавати честь.
— Яке безглуздя, — сказав він. — На передовій я гадав, що тільки-но приїду у відпустку, одразу ж закину все оце остогидле дрантя в куток і одягну цивільне. А тепер мені все байдуже.
— Це тому, що ти звичайнісінька казармена вонючка, — заявив картяр, відкусивши шмат ліверної ковбаси. — Вонючка, яка не здатна оцінити, що добре, а що погано. Завада отак по-дурному виходить: відпустки дають не тим, кому треба! — Він знову пішов до столу, щоб грати далі. Він уже програв Румелю чотири марки, а вранці лікар визнав його придатним для стройової служби. Настрій у нього був зіпсований.
Гребер підвівся.
— Ти куди? — запитав Ройтер.
— До міста. Зайду на пошту, а потім шукатиму далі.
Ройтер відставив порожню пляшку з-під пива.
— Не забувай, що ти у відпустці. І що вона скоро закінчиться.
— Цього я не забуваю, — гірко відповів Гребер.
Ройтер обережно зняв із підвіконня свою перев’язану ногу і випростав її.
— Я не про це. Роби все можливе, щоб розшукати батьків. Але не забувай про свою відпустку. Тепер ти одержиш її не скоро.
— Я це знаю. А до того я ще не раз матиму нагоду простягнути ноги. Це я також знаю.
— Добре, — сказав Ройтер. — Коли ти знаєш про це, значить, все гаразд.
Гребер рушив до дверей. За столом, де сиділи картярі, Румель саме одержав на руки чотири валети та ще й на додачу всю трефу. Карта була гідна подиву. Він обігравав своїх партнерів з кам’яним виразом на обличчі. Шансів ні в кого не було.
— Без ножа ріже, — з відчаєм промовив картяр, який назвав Гре-бера казарменою вонючкою. — Чоловікові йде така карта, а він навіть не усміхнеться!
— Ернсте!
Гребер озирнувся. Перед ним стояв невисокий на зріст, кремезний чоловіку формі крайсляйтера. На мить Гребер замислився; потім пригадав це кругле обличчя з рум’яними щоками і схожими на горіхи очима.
— Біндинг, — промовив він. — Альфонс Біндинг!
— Власною персоною!
Біндинг усміхнувся до нього.
— Подумати тільки, Ернсте, ми не бачилися з тобою цілу вічність! Звідки ти?
— З Росії.
— Значить, у відпустку! Це треба відзначити. Ходімо до мене. Я живу тут поряд. Є першокласний коньяк. От тобі й на! Зустріти давнього шкільного товариша, що прибув просто з фронту! Це треба примочити!
Гребер мовчки дивився на нього. Вони з Біндингом кілька років училися в одному класі, але він майже забув його. Десь випадково чув, що Альфонс вступив до партії і досяг там якихось успіхів. І ось він стоїть перед ним, веселий і безтурботний.