Зупинився перед руїнами і звів очі вгору. Зелене плюшеве крісло зникло, Хтось, мабуть, забрав його. На тому місці, де стояло крісло, з-під сміття виглядало кілька зіжмаканих газет. Він поліз і дістав їх. Це були давні газети, переповнені повідомленнями про звитяги та іменами переможців, пожовклі, брудні й подерті. Він відкинув їх убік і заходився шукати далі. Незабаром знайшов невеличку книжку, розкриту, пожовклу, затиснуту між двома балками, немовби хтось зібрався її читати. Він дістав її і відразу ж упізнав. Це був його власнйй шкільний підручник. Він погортав його ззаду наперед і на першій сторінці побачив своє вицвіле прізвище. Очевидно, він написав його, коли йому було дванадцять чи тринадцять років.
Це був катехізис, за яким вивчався закон Божий. Книжка, що мала сотні запитань і сотні відповідей. Сторінки рясніли кляксами, на деяких стояли помітки, зроблені ним самим. Він розглядав їх неуважно. І раптом перед його очима все похитнулось, і він не знав, що саме, — зруйноване місто зі спокійним перламутровим небом чи невеличка жовта книжечка в його руках, котра давала відповіді на всі запитання, які цікавили людство.
Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив — ні книжок, ні інших речей із квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше, катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору й, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, — подумав Гребер. — Самотній білий голуб безпеки й миру з усіма своїми запитаннями та вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».
Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, — стояло на одній сторінці, — всемогутній, все-відаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»
Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндинг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.
Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлспляц. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був Ще молодий лейтенант, який кудись повішав.
— Треба бути уважнішим, — роздратовано кинув офіцер.
Гребер звів на нього очі.
— Гаразд, Людвігу, — відповів він, — на другий раз буду уважнішим.
Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.
— Ернсте? Ти?!
Це був Людвіг Вельман.
— Ти що тут робиш? У відпустці? — запитав він.
— Так. А ти?
— У мене вона закінчилася. Сьогодні від’ївджаю. Тому й поспішаю.
— Як відпочив?
— Так собі! Ти ж сам знаєш як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу й подамся світ за очі, тільки не додому!
— Чому?
Вельман скривився.
— Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?
— Чотири дні.
— Почекай, сам у всьому переконаєшся!
Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.
— Вони й досі мають нас за дітей, — сказав він, випускаючи дим. — Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу — через те, що я маю від’ївджати. Що тут удієш?
— А батько? Адже він був солдатом у Першу світову?
— Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!
— Постараюсь, — відповів Гребер.
— Вони гадають, що роблять добро. Ними керує турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий у такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.
Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.
— Отак і пропала відпустка, — сказав він. — Усе, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться. — Він засміявся. — Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! Ато матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!