Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітле-ра, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху — розкішне видання «Майн кампф» у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера — на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому — з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам’ятними написами та партійні значки.
Гребера це недуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.
— Вона тут і свої доноси пише? — запитав Гребер.
— Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.
Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер із
полицями і кришкою на роликах.
— Він надійно замкнений, — мовила Елізабет. — Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.
— Це вона донесла на твого батька?
— Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.
— Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? — спитав Гребер.
— А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.
— Звичайно. Але цей «вівтар» наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.
— Ернсте, — гірко мовила Елізабет. — Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?
— Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти й захоплюється абстрактним благородством. У доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?
— Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрою. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.
— А ти не знаєш, що він сказав?
Елізабет стенула плечима.
— Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.
— У це тепер багато хто не вірить.
— І ти?
— І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!
Елізабет усміхнулась:
— Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.
Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. «Слава Богу, — подумав Гребер. — Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна й не дуже мучить себе докорами совісті».
— Тут пахне, як на кладовищі, — сказав він. — Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. — Він знову наповнив чарки. — Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.
— А я не почуваю себе старою, — заперечила Елізабет.
Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.
— Ну й радій! — відповів Ернст.
— Я лише почуваю себе ув’язненою, — додала дівчина. — А це гірше, ніж старість.
Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.
— Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, — промовив він. — Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.
— Так, я це розумію.
Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.
— Це ніби забобон, — раптом проказала вона поквапно та змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі. — Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?
— Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.
— Гаразд.
Елізабет взяла чарку й випила. У передпокої заскреготав ключ.
— Ось і вона, — сказав Гребер. — Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.
Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.
— У тебе є що-небудь, крім маршів? — запитав він.
— Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.
Гребер здивовано звів на неї погляд.
— Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто найромантичніша пора життя.