Елізабет розсміялася. У передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.
— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.
— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.
— Не знаю. Куди-небудь.
— Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?
— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.
— Давай.
Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлспляц, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося на величезний морг із домовинами-квартирами, на нескінченну похоронну процесію.
— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.
— Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.
— Уже й тут свої звички?
— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?
— Є.
Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли небом, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабанили тарілки.
— Слава Богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.
— Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.
— Бомбардувальну каву?!
— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.
— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку й тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!
— Сто грамів.
Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.
— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?
— Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!
— Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляїіжа. Я зайду й візьму її. Вип’ємо де-небудь на свіжому повітрі.
— Гаразд.
Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. У тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти на тлі високого й тривожного неба.
— У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, — сказав Гребер.
— Якби ж то можна було! Але' куди? Війна скрізь.
— Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру — в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї нікуди не втечеш.
Вони підійшли до казарми.
— Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.
Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок
восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.
— Де Бетхер? — спитав Гребер.
Ройтер закрив книжку.
— Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія — біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці та втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.
— Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.
Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину й пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндинга.
— Бери джин або арманьяк, — сказав Ройтер. — Горілки вже немає.