— Цього не важко навчитись.
— А ти навчився?
— Звичайно, — відповів Гребер. — Ато мене вже не було б серед живих.
— Як би і я хотіла навчитися цього!
— Ти давно це вмієш. Про це потурбувалося саме життя. Воно вишукує резерви скрізь, де тільки може. А коли насувається небезпека, життя відмітає будь-яку слабість і сентиментальність. — Він підсунув їй склянку.
— Це теж стосується сказаного? — поцікавилась вона.
— Так, — відповів він. — Особливо сьогодні.
Вона пила, а він дивився на неї.
— Давай не будемо говорити про війну, — сказав Гребер.
— Давай узагалі помовчимо, — запропонувала Елізабет і відхилилася на спинку лавки.
— Гаразд.
Вони сиділи й мовчали. Було дуже тихо, і серед цієї тиші помалу почали народжуватися мирні звуки ночі, які не порушували тиші, а робили її ще глибшою, — то тихий вітерець, схожий на подих лісу, то крик сови, то якесь шарудіння в траві й нескінченна гра хмар та місячного світла. Тиша набирала сили, розливалася й обіймала їх, з кожним подихом проникала в них усе глибше, і саме їхнє дихання ставало тишею, воно зцілювало й визволяло, робилося дедалі спокійнішим та глибшим і було вже не ворогом, а далеким, солодким сном…
Елізабет поворухнулася. Гребер здригнувся і озирнувся довкола.
— От тобі й маєш! Я заснув.
— Я теж. — Вона розплющила очі. Бліде світло немовби наповнило їх і зробило прозорими. — Я давно вже так не спала, — здивовано сказала Елізабет. — Я боюся темряви і завжди засинаю при світлі, а прокидаюся раптово, ніби від переляку, — не так, як оце щойно.
Гребер мовчав. Ні про що її не розпитував. У час, коли навколо відбувалося стільки подій, цікавість умерла. Він лише трохи дивувався сам собі, що сидить так тихо, повитий прозорим сном, ніби скеля підводою колихкими водоростями. Уперше після приїзду з Росії Гре-бер відчув, що тривожне передчуття небезпеки зникло. М’який спокій заповнив його, немов приплив, що ото підіймається вночі і, раптом заблищавши дзеркалом, знову з’єднує сухі, випалені ділянки в одне велике, живе ціле.
Вони повернулися до міста. Вулиця знову повіяла на них холодним духом старих згарищ, а затемнені чорні вікна супроводжували їх, наче процесія катафалків. Елізабет мерзлякувато щулилась.
— Раніше будинки й вулиці були залиті світлом і ми сприймали це, як звичайне явище. Усі звикли до цього. Аж тепер можна по-справжньому оцінити те, що було.
Гребер поглянув угору. Небо чисте, безхмарне. Стояла чудова ніч для льотчиків. Уже через це вона здавалася йому надто світлою.
— Так майже у всій Європі, — сказав він. — Лише у Швейцарії вночі, кажуть, не гасять світла — для того, щоб льотчики бачили нейтральну країну. Мені розповідав про це один чоловік, який побував зі своєю ескадрильєю у Франції та Італії. Він казав, що то ніби острів світла — світла і миру, адже це те саме. І лише позаду та навколо ще темнішими, немовби закутаними в чорний саван, здавалися Німеччина, Франція, Італія, Балкани, Австрія та всі інші країни, які беруть участь у війні.
— Нам було дано світло, і воно зробило нас людьми. Ми вбили його і знову стали печерними жителями, — запально промовила Елізабет.
«Воно зробило нас людьми», — подумав Гребер. Йому здалося це перебільшенням. Але Елізабет узагалі схильна перебільшувати. А може, вона й має рацію. Тварини позбавлені світла. Світла і вогню. Бомб вони теж не мають. *
Гребер з Елізабет стояли на Марієнштрасе. Раптом він побачив, що дівчина плаче.
— Не дивись на мене, — попросила вона. — Мені не треба було пити. Я не вмію. Це не сум. Мені просто нараз стало все байдуже.
— Нехай буде байдуже, не думай про це. Я теж почуваю те саме. Така вже ця мить.
— Яка?
— Про яку ми говорили. Ну, що можна просто обернутись. Завтра увечері ми не будемо блукати вулицями. Я поведу тебе туди, де багато світла — стільки, скільки взагалі може бути в цьому місті. Я про це довідаюсь.
— Навіщо? Ти можеш знайти веселіше товариство, ніж моє.
— А мені не потрібне веселе товариство.
— Що ж тобі потрібно?
— Тільки не веселе товариство. Я його не м'ожу терпіти. Інше також — те, в якому співчувають. За день я маю доволі співчуття. І фальшивого, й щирого. Тобі, мабуть, теж знайоме це почуття.
Елізабет перестала плакати.
— Так, — відказала вона. — Знайоме.
— Але в нас із тобою все інакше. Нам не треба прикидатися одне перед одним. А це вже багато. І завтра ввечері ми підемо в найяскравіший ресторан міста, будемо їсти, пити вино і на цілий вечір забудемо про це кляте життя.