Вона поглянула на нього:
— Це теж належить до тієї миті?
— Так. Безперечно. Одягни найсвітлішу свою сукню.
— Гаразд. Приходь о восьмій.
Зненацька він відчув на обличчі дотик її волосся, а потім і губів. Це було, наче порив вітру. Та не встиг він отямитись, як вона вже зникла за дверима. Гребер намацав у кишені пляшку. Вона була порожня. Він поставив її під сусіднім будинком. «Минув ще один день, — подумав він. — Добре ще, що ні Ройтер, ні Фельдман не бачили мене в такій ситуації! Ато що б вони сказали!»
12
— Отже, друзі, якщо хочете, я ладен зізнатися, — сказав Бетхер. — Я таки переспав з хазяйкою. А що я мав робити? Треба ж якось розважитись. А то навіщо ж мені відпустка? Я не хочу повертатися на фронт таким собі телям.
Він сидів коло ліжка Фельдмана і тримав у руках кришку від казанка, наповнену кавою, ноги його стояли у відрі з холодною водою. Після того, як Бетхер поламав велосипед, він натер пухирі.
— А ти? — звернувся він до Гребера. — Що встиг сьогодні ти? Був де-небудь?
— Ні.
— Ні?
— Він давав хропака, — втрутився Фельдман. — До полудня. Його гарматою не можна було розбудити. Уперше довів, що має розум.
Бетхер витяг із відра ноги і став розглядати ступні. Вони були вкриті великими білими пухирями.
— Погляньте лишень! Я ж таки хлопець здоровий, нівроку, але ноги в мене ніжні, як у немовляти. І так усе життя. Ніяк не погрубішають. Я вже все перепробував. І ось з такими ногами завтра треба знову рушати в дорогу.
— А навіщо? Куди тобі поспішати? — сказав Фельдман. — У тебе ж є хазяйка.
— Ет, облиш! Що там хазяйка! Яке це має значення? До того ж я в ній глибоко розчарувався.
— Коли повертаєшся з фронту, перший раз завжди розчаровуєшся. Це кожному відомо.
— Я не про це, чоловіче! У нас усе вийшло. Але це було не те.
— Ти ж не можеш вимагати всього одразу, — сказав Фельдман. — Жінка теж повинна спершу звикнути.
— Ти й досі мене не зрозумів. Вона в усьому була прекрасна, але щирості бракувало. Послухай-но! Коли ми були вже в ліжку і все в нас ішло гаразд, я раптом, як то кажуть, у розпалі бою, назвав її Альмою. А її ім’я Луїза. Альмою звати мою дружину. Тобі ясно?
— Ну ясно.
— Це була справжня катастрофа, друже!
— Так тобі й треба! — раптом роздратовано зауважив один із картярів, обернувшись до Бетхера. — Це тобі справедлива кара за розпусту, свинюка ти. Сподіваюся, вона вигнала тебе зі скандалом геть!
— За розпусту? — Бетхер перестав роздивлятися свої ноги. — Хто тут варнякає про розпусту?
— Ти! Весь час! Чи, може, ти до всього ще й ідіот?
Картяр був невеличким на зріст чоловіком із яйцеподібною головою. Він дивився на Бетхера з неприхованою ненавистю. Бетхер аж кипів від обурення.
— Хто-небудь чув такі дурниці? — голосно запитав він і озирнувся довкола. — Єдиний, хто патякає тут про розпусту — це ти! Яке безглуздя! Розпустою це вважалося б тоді, йолопе неотесаний, якби тут була моя дружина, а я спав з іншою! Але дружини немає, на превеликий жаль! Яка ж це розпуста? Була б дружина тут, хіба б я спав з хазяйкою?
— Та не слухай ти його, — сказав Фельдман. — Він просто заздрить. То що сталося після того, як ти назвав її Луїзою?
— Луїзою? Якби ж то! Її ж звати Луїзою. Я її назвав Альмою.
— Ну добре, Альмою. А потім?
— Потім? Ти просто не повіриш, друже! Замість того, щоб розсміятися чи влаштувати скандал, що ж вона робить? Починає ридати! Сльози, мову крокодила, можеш собі уявити? Товсті жінки не повинні плакати, друже…
Ройтер кашлянув, закрив книжку й зацікавлено подивився на Бет-хера.
— Чому не повинні?
— Це їм не личить. Не пасує до їхніх пишних форм. Товсті жінки повинні сміятись.
— Цікаво, чи засміялася б твоя Альма, якби ти назвав її Луї-зою? — ущипливо запитав картяр з яйцеподібною головою.
— Якби це була моя Альма, — спокійно і впевнено пояснив Бет-хер, — вона спершу заїхала б мені в пику першою-ліпшою пляшкою з-під пива, а потім уже всім, що попало б під руку. А після того, як я оклигав би, вона віддубасила б мене так, що чортам стало б нудно. Ось що було б, йолопе!
Чоловік з яйцеподібною головою якусь мить мовчав. Картина, яку змалював Бетхер, очевидно, переконала його.
— І таку жінку ти обдурюєш? — нарешті хрипло запитав він.
— Чоловіче, я її нітрохи не обдурюю! Була б вона тут, я на хазяйку й не глянув би! Це ж не зрада. Це просто необхідність.
Ройтер обернувся до Гребера.
— А як ти? Чи вдалося тобі чого-небудь домогтися своєю пляшкою арманьяку?