Підійшов невеличкий старий кельнер, схожий на марабу. Він приніс меню. Гребер узяв його, поклав усередину кредитку й повернув кельнерові.
— Нам хотілося б чогось такого, чого немає в меню. У вас, гадаю, щось знайдеться?
Марабу байдуже подивився на нього.
— Окрім страв, зазначених у меню, нічого немає.
— Гаразд. Тоді принесіть нам поки що пляшку «Йоганнісбергер Кохсберг-37» із погребів Мумма. Але недуже холодного.
Очі марабу пожвавішали.
— Усе зрозуміло, шановний пане, — відповів він з несподіваною повагою і нахилився. — У нас випадково є трохи остендської камбали. Щойно одержали. До неї можна подати салат по-бельгійському й картоплю з петрушкою.
— Добре. А що ви запропонуєте на закуску? Ікра, звичайно, до вина не годиться.
Марабу пожвавішав ще більше.
— Певна річ, ні! Але в нас залишилася страсбурзька гусяча печінка з трюфелями.
Гребер схвально кивнув.
— На завершення рекомендую голландський сир. Він немовби підкреслює букет вина.
— Чудово.
Збуджений марабу зник. Очевидно, він спершу прийняв Гребера за солдата, що випадково потрапив до цього ресторану; тепер же він бачив у ньому знавця, який випадково став солдатом.
Елізабет слухала їхню розмову з подивом.
— Ернсте, — озвалась вона, — звідки тобі все це відомо?
— Від мого товариша Ройтера. Сьогодні вранці я ще нічого цього не знав. А він такий гурман, що навіть подагру собі нажив. Та саме вона тепер рятує його від повернення на фронт. Гріхи, як завжди, винагороджуються!
— А ці трюки з чайовими й меню?
— Теж Ройтерова наука. Він у цих справах дока. Звелів мені триматися з гідністю і впевненістю світського завсідника ресторанів.
Елізабет раптом розсміялася. У її сміхові була якась невимушеність, теплота, лагідність.
— Я тебе, їй-богу, пам’ятаю зовсім іншим! — мовила вона.
— Я тебе теж не такою, яка ти тепер!
Він пильно подивився на неї. Такою він її ніколи не бачив. Сміх цілком міняв її образ. Здавалося, ніби в якомусь темному приміщенні раптом розчинилися всі вікна.
— У тебе дуже гарна сукня, — сказав він трохи ніяково.
— Це сукня моєї матері. Я лише вчора ввечері перешила й підігнала її. — Вона розсміялася. — Коли ти прийшов, я була не така вже й непідготовлена, як здавалося.
— Хіба ти вмієш шити? Подивившись на тебе, цього не скажеш.
— Раніше я зовсім не вміла, але потім навчилась. Тепер я щодня по вісім годин шию військові шинелі.
— Невже? Ти мобілізована?
— Звичайно. Я сама цього захотіла. Можливо, хоч цим допоможу батькові.
Гребер похитав головою.
— Це тобі не пасує. Так само, як і твоє ім’я. Хто його тобі дав?
— Його вибрала моя мати. Вона була родом із Південної Австрії, скидалася на італійку й думала, що я вдамся блондинкою з голубими очима, якій личитиме ім’я Елізабет. Так вона мене й назвала, хоча й була розчарована.
З’явився марабу з вином. Він тримав пляшку, немовби велику дорогоцінність, і обережно почав наповнювати чарки.
— Я приніс вам дуже тонкі й прості кришталеві чарки, — сказав він. — У них краще видно барви вина. Чи, може, вам подобаються келихи?
— Ні. Тонкі, прозорі чарки.
Кельнер кивнув і зняв серветку зі срібної таці. У густому желе лежали рожеві шматочки гусячої печінки з чорними трюфелями.
— Свіжина. З Ельзаса, — гордо сказав старий.
Елізабет засміялась.
— Яка розкіш!
— Так, розкіш! — Гребер підняв чарку. — Розкіш, — повторив знов. — Ось за це ми, Елізабет, і вип’ємо. Два роки я їв із бляшаного казанка й ніколи не був певен, чи пощастить доїсти обід. Тому це не просто розкіш. Це щось більше. Це мир і безпека, радість і свято — все, чого немає на фронті.
Він смакував вино й дивився на Елізабет — вона теж була святом. Святом нежданим, яке несло з собою полегкість і бадьорість, переповнювало чашу необхідного, було чимось вигаданим, немовби непотрібним, бо належало до іншого світу, яскравішого, щедрішого, до світу безтурботності та мрій. Після стількох років, проведених поруч зі смертю, вино було не лише вином, срібло не лише сріблом, музика, що звідкись долинала до зали, не лише музикою, і Елізабет не лише Елізабет. Усе це були символи іншого життя, життя без убивств і руйнувань, життя в ім’я життя, яке вже майже перетворилося на міф, на безнадійну мрію.
— Інколи зовсім забуваєш, що живеш, — промовив Гребер.
Елізабет знов розсміялася: