Польман завважив Греберів погляд.
— Мені пощастило, — сказав він. — Я зберіг майже всі свої книги.
Гребер обернувся.
— А я книг уже давно не бачив. За останні роки прочитав усього одну-дві.
— Мабуть, у вас не було змоги. Книги надто важкі, щоб їх носити в ранці.
— Вони були надто важкі й для того, щоб їх носити в голові. Вони не в ладах з тим, що сталося. А ті, які в ладах, просто не Хочеться читати.
Польман кинув погляд на м’яко освітлений зелений абажур.
— Чого ви до мене прийшли, Гребере?
— Фрезенбург сказав, що я повинен до вас зайти. Ви його добре знаєте?
— Це була на фронті єдина людина, якій я цілком довіряв. Він сказав, щоб я провідав вас і поговорив із вами. Ви знаєте правду.
— Правду? Про що?
Гребер подивився на старого. Він учився в його класі, але звідтоді минула наче ціла вічність. І все-таки на мить Греберові здалося, немовби він знов учень, учитель розпитує його про життя, і саме зараз вирішується його доля — у цьому темному, напівзаваленому, переповненому книгами закапелку з вигнанцем-учителем його юнацьких літ. І книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле — добро, наполегливість і мудрість, — а сміття перед вікнами — те, що від усього цього залишилось.
— Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, — промовив Гребер. — І ще я хочу знати, що мені робити.
Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.
— Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?
— Так.
— Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.
— А на фронті вбивають просто нізащо, — відповів Гребер.
Польман знову сів.
— Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?
— Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми ЇЇ ведемо — з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.
Польман мовчав.
— Мені довелося дещо побачити, — вів далі Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі й учинити ще більше злочинів!
Польман знову здивовано звів на Гребера очі.
— Ви все це знаєте? — спитав він.
— Тепер знаю. Але раніше не знав.
— І знову мусите повертатись туди?
— Так.
— Це жахливо!
— Ще жахливіше повертатися, знаючи все це й усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?
Польман мовчав.
— Що ви маєте на увазі? — згодом запитав він пошепки.
— Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. Якою мірою я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?
Польманове обличчя раптом посіріло й ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору — якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.
— Ви мусите їхати знов на фронт? — запитав нарешті Польман.
— Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.
Гребер чекав.
— Мученики християнської доби не підкорялися насильству, — неквапно проказав Польман.
— Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? — запитав Гребер. — Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?
Польман пригнічено дивився на нього.
— Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.
— Кожен повинен вирішувати це сам?
— Гадаю, так. Аякже інакше?
Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? — думав він. — Я раптом перетворився тут із звинуваченого на суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чого вона колись сама мене вчила, чого пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»