— Без паніки! — гукнув різкий, владний голос. — Це далеко звідси.
Раптом стіни задвигтіли й стали потріскувати. Лампочка почала блимати, немов у погано освітленому фільмі, щось оглушливо тріснуло, морок і світло змішались одне з одним, і в сяйві цих коротких спалахів групки людей за столиками здавалися кадрами уповільненої кінозйомки. Спершу жінка з викотом на спині сиділа, після другого попадання і спалаху підвелася, потім кинулася в темний закуток, і люди, що там були, стали тримати її, а вона почала кричати. Нарешті світло погасло зовсім, і в гуркоті, що породжував сотні відлунків, закон земного тяжіння неначе перестав діяти, і підвал завис у повітрі.
— Це лише світло, Елізабет! — крикнув Гребер. — Погасло світло. То була всього-на-всього вибухова хвиля, тільки й того. Десь порвало проводку. У готель не влучило.
Вона притиснулася до нього.
— Свічки! Сірники! — гукнув хтось. — Тут мають бути свічки! Чорт забирай, де свічки? Або кишеньковий ліхтарик!
Спалахнуло кілька сірників. Вони скидалися на блукаючі вогники в якомусь величезному громохкому просторі й освітлювали самі обличчя та руки, немовби тіла цього страшного гуркоту порозпадалися і в пітьмі витали тільки оголені руки та обличчя.
— Чорт забирай, невже тут немає запасного освітлення? Де кельнер?
Світляні кола опускалися й підіймалися, бігали по стінах, хиталися сюди-туди. На мить з’явилася гола спина жінки у вечірній сукні, заблищали прикраси й показався темний роззявлений рот. Потім усе ніби підхопив чорний вітер і голоси навколо стали нагадувати слабкий писк мишей, що опинилася на краю розчахнутої безодні. Почулося виття, яке швидко й нестерпно дужчало, так наче на бомбосховище летіла велетенська залізна планета. Усе захиталося. Світляні кола заметались і погасли. Підвал більше не плив; жахливий тріск немовби розтрощив його й підкинув угору. Греберові здалося, що він підлетів до самої стелі. Він обхопив Елізабет обома руками. А її наче хтось намагався вирвати в нього. Тоді він кинувся на неї, повалив на підлогу й, поставивши над її головою крісло, став чекати, доки обвалиться стеля.
Щось кололося, дзвеніло, сипалося, падало, тріщало, немовби велетенська лапа накрила підвал, кинула його у вакуум і почала виривати в людей шлунки й легені Та вичавлювати з жил кров. Здавалося, сповнений гуркотом морок ось-ось остаточно впаде і всі задихнуться.
Але цього не сталося. Несподівано спалахнуло світло, яскраве, шалене, неначе з-під землі вихопився стовп полум’я. Тим білим факелом була якась жінка, вона кричала:
— Я горю! Я горю! Допоможіть! Допоможіть!
Жінка високо підстрибувала, оббиваючи полум’я. Підїї руками іскри розліталися врізнобіч, блищали коштовності, вогонь яскраво освітлював спотворене жахом обличчя. Знявся лемент, на жінку полетіли мундири. Хтось повалив її на підлогу, вона пручалася й кричала, перекриваючи завивання сирен, стрілянину зеніток і гуркіт вибухів, кричала пронизливо, нелюдським голосом, а потім усе глухіше, уривчастіше, привалена мундирами, скатерками та іншим ганчір’ям у темряві, що знову заповнила підвал. І крик її, здавалося, долинав із могили.
Г ребер обхопив обома руками голову Елізабет, притиснув її до себе, затуляючи їй вуха, аж доки вогонь погас і стихли крики, а їх заступили темрява, плач та запах горілого одягу, м’яса й волосся.
— Лікаря! Негайно знайдіть лікаря! Де лікар?
— Що?
— Її треба відвезти в госпіталь! Прокляття, нічого не видно! Давайте винесемо її звідси.
— Зараз? — спитав хтось. — Куди?
Усі мовчали. Усі прислухалися. Десь шаленіли зенітки. Проте вибухів більше не чути було. Сама стрілянина.
— Вони полетіли! Усе закінчилося!
— Лежи, — промовив Гребер Елізабет на вухо. — Не ворушись. Усе закінчилося. Але полеж. Тут тебе не затопчуть. Не вставай.
— Не треба поспішати. Вони можуть, зробити ще один заліт, — сказав хтось повільно й повчально. — На вулиці ще небезпечно. Осколки!
У дверях з’явилося світло. Це був промінь кишенькового ліхтарика. Жінка на підлозі знов почала кричати.
— Ні! Ні! Гасіть! Гасіть вогонь!
— Це не вогонь. Це ліхтарик.
Промінь світла ледве долав темряву. Лампочка була дуже маленька.
— Сюди! Підійдіть же сюди! Хто ви? Хто це світить?
Промінь швидко окреслив дугу, перебіг по стелі, ковзнув униз
і освітив накрохмалену манишку, фрак, чорну краватку і зніяковіле обличчя.
— Я старший кельнер Фриц. Зал ресторану розбито. Ми не можемо більше вас обслуговувати. Може, панове оплатять…
— Що?
Фриц усе ще освітлював себе.