Через кілька хвилин стара підвелася, висипала монети на долоню, а тоді на стіл, кладучи одну за одною в певному порядку. Ті, що випали лицем догори, вона вважала провісниками лиха, а ті, що зворотним боком, — прикметою добра.
Розіклавши гроші, заходилася їх лічити. До п'ятдесяти восьми все були монети зі знаками, а інші лежали гладеньким зворотним боком.
— Скільки вам років зараз? — запитала стара.
— Двадцять вісім, — відповів Шан.
— О-о! Довгенько ще вам чекати свого щастя! — зауважила вона. — Ви поки що живете не так, як вам на роду написано, а, так би мовити, за долею своїх предків. І тільки у п'ятдесят вісім вийдете на свій власний шлях, отоді вас нарешті покинуть усі неприємності.
— А що то значить «доля предків»?
— А ось що: коли хто-небудь з предків відзначився добрими вчинками і щастя свого за життя не вичерпав до дна, то благами, які він заслужив, користуватимуться його нащадки. Навпаки, якщо ваш попередник мав недобру славу, то всі біди валитимуться на голови нащадків.
Шан почав лічити на пальцях.
— Це цілих тридцять років, — нарешті мовив він. — Та на той час я зовсім старим стану. Тоді вже не про щастя, а про смерть треба думати.
— За п'ять років до того, як сповниться п'ятдесят вісім, — вела далі стара, — вам трохи поталанить. Правда, не дуже, але вже ні голод, ні холод вам будуть не страшні. А в останній рік самі по собі прийдуть великі гроші. Не треба буде ні шукати їх, ні домагатись. За той час, що ви, добродію, прожили, ви не встигли накоїти гріхів, тому другу половину свого віку проведете у повному щасті і благополуччі.
Попрощавшись з ворожкою, Шан попрямував додому. Йому хотілося вірити в те, що вона йому наговорила, але водночас і сумніви обсідали його. Однак він і далі бідував не нарікаючи, вів праведне життя і ніколи не шукав зиску нечесними шляхами. Коли ж дожив до п'ятдесяти трьох, став з нетерпінням чекати, чи справдиться ворожіння.
Надійшла пора сіяти, а Шана саме прихопила лихоманка. Навіть виорати землю не зміг. Коли ж трохи оклигав, почалася страшенна засуха, все, що люди встигли посіяти, геть-чисто повигорало. Тільки десь під осінь пішли нарешті дощі. Оскільки в господарстві не залишилося ніякого іншого насіння, окрім проса, то Шан і засіяв ним усе своє поле. Після дощів знову стало припікати сонце. Гречка та горох наполовину попропадали, а просо вистояло. Коли ж через деякий час дощі пішли знову, просо від цього виросло ще краще. Надійшла осінь, людей голод морить, а Шану й горя мало.
Тепер він переконався, що ворожка правду сказала. Вирушив до старого, у якого колись брав гроші, позичив дещицю, почав торгувати. Великими прибутками похвалитися не міг, проте і збитків не мав. Дехто радив Шану взятися за велику справу, але він нікого не слухав.
Нарешті йому виповнилося п'ятдесят сім. Якось заходився підправляти мур огорожі. Копаючи яму, несподівано натрапив на казана. Зняв з нього кришку, а звідти пасмами поповз білий дим, так ніби клапті вати піднімалися вгору. Шан злякався й вирішив не чіпати його. Та коли дим поступово розвіявся, перед очима постав великий глиняний дзбан, по вінця наповнений сріблом. Покликав дружину, і вони вдвох насилу затягли знахідку до хати. Переважили все, і виявилося — тисяча триста двадцять п'ять ланів. Певно, ворожка, вирішили вони, дещо помилилася в своїх пророцтвах, коли такі великі гроші прийшли на рік раніше встановленого строку. На той час до них зайшла сусідка у якійсь справі. Прочинила двері, побачила, що робиться в кімнаті, і мерщій додому. Розповіла про все чоловікові. Того взяли завидки, він негайно побіг до повітового начальника і доніс на свого сусіда.
Начальник повіту славився своєю пожадливістю: він схопив Шана і почав вимагати, щоб той віддав усе срібло йому. Дружина хотіла приховати половину скарбу, але Шан сказав їй:
— Захочеш присвоїти щось чуже — добра не жди! І все, що було, відніс начальнику. Начальник відразу ж подумав, що Шан дещо приховав. Він наказав принести дзбан, у якому лежало срібло. Наповнили його сріблом — повний доверху.