* * *
Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.
«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, — повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. — Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. — І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. — Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє — зближуться до себе. О, ми те знаєм... ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.
Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, — старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось... уже вчиться верхом їздити!
І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, — що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може «кожної» хвилі женитися! Між тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях — і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати — і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль... а заразом був мов освячений чимось з нутра її... Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я... І, мов опарений... поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи... до оцеї жінки і... її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити — мертвою.
Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але... о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!..
* * *
(Пізніше).
З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить?.. Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.
— Що там поробляєш? — повторив я лагідніше своє питання.
— Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, — відповів затурбованим голосом.
— Байка, хлопче! — кликнув я. — Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою... ще колись вколять тебе...
— Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.
— Побачиш другий раз!
— Ні. Я сьогодні мушу бачити, — відповів малий. — Він десь буде... тут... я... зараз... — І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі...
— Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?
Він знов поглянув на мене... Одначе шукав далі.
— Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? — опитав я.
Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.
— Він не був великий, — обізвався врешті.
— Тим менша шкода, — потішив я й усміхнувся.
— Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.
— А я тобі перешкодив. Правда? — питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.
— Може, вже й не побачу більше такого, — сказав, ніби вибачаючись. — А цей був такий дрібнесенький... а такого ще я не бачив, шкода.
— Правда, то велика шкода, — відповів я з уданою повагою. — Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи... коли вертає твоя сестра Маня?
— Маня? — (І знов той гарний задуманий погляд).
— Маня, хлопче... сестриця твоя.
— Маня верне... вже, може, незадовго.
— Сама?
— Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, — відповів він.
— А то чому?
— Бо вона мені помагає в науці. Братів нема... а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона .мені часом показувала... Але... я б і так хотів, щоб вона вже вернула.
— Любиш її?
Він усміхнувся мило.
— Люблю, — відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.
— Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?
— Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.
— Трудна?
— Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.
Я усміхнувся.
— Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... — додав я, — як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.
Він заперечив головою.
— Що ж, не хочеш?
— Я її може прецінь сам вироблю, — відповів.
— То й добре, — відказав я. — А до сестри не пишеш?
— Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.
— Лист?
Він заперечив головою.
— Що ж?
— Щоденник, — відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.
— Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?
— Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?
— Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?
Він поглянув на мене, заклопотаний... а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:
— Про павучка?
Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.
— А про мене запишеш що коли? Він почервонів.
— Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...
— Тепер ні. Я розумію, — відповів я, усміхаючись. — Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи... Маня... ти приходь...
Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг...