— Братіє, пора і честь знати! Складемо князеві Володимиру щиру дяку за хліб та сіль, за мед та за пиво, за втіху і веселощі та на прощання заспіваємо йому пісню.
І він широко розкинув руки, запрошуючи всіх приєднатися до його голосу:
Всі підвелися, і грім дужих голосів здвигнув стіни, сколихнув стелю, вирвався крізь розчинені двері на волю і гучною луною покотився з гори на широку долину Сейму:
Юний Володимир стояв зніяковілий і щасливий. Це ж він місяць-князь! Це ж про нього співають! Чи ж відчував він, чи ж відав, якою пророчою стане для нього ця прекрасна Славутина пісня?
2
Тривожним і сумним був прощальний вечір у Вербівці. Всі чоловіки й парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого війська. Оскільки дорога на схід, у Половецький степ, вела мимо села, воєвода дозволив їм переночувати сю ніч дома, а рано-вранці гуртом ждати на шляху князів — Ігоря та Володимира.
Ждан домовився з братом Іваном провести цей вечір разом. Як посутеніло, пішли до нього. З собою мати та Любава взяли смажену дрохву[63], що напередодні потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житніх пиріжків з сушеними грибами та глечик хмільного, перебродженого березового соку.
Варя теж приготувала на стіл усе, що мала. Довга зима з'їла запаси, тому й тут було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки, миска гречаної лемішки та глек узвару з кислиць, груш та калини. Але й цього було немало!
Коли сіли до столу, Іван, як старший і господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на покуть — домовикам.
Перехрестивши стіл і наїдки на ньому, сказав:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Щоб усім нам зібратися знову після походу та відгуляти ваше, Ждане і Любаво, весілля! А то — як же воно? Вже й поминки, відбули по Любавиному дідусеві, і всі пости минули, а ви все того… ждете… Вже й сусіди питають коли ж.
Ждан сумно усміхнувся.
— Ото кому нетерпець!.. Повернуся з походу — поберемося… Недовго зосталося!.. Правда, Любаво?
Дівчина зашарілася. На очі їй навернулися сльози, їй стало страшно від однієї думки, що Ждан не повернеться. Де ж їй тоді подітися? До кого прихилитися?
— Правда, Жданку, — промовила тихо. — Я так виглядатиму тебе! Повертайся скоріше! Бо без тебе…
В її останніх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А якщо він не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербівці, серед чужих їй людей?
Мабуть, усі відчули те ж саме, і за столом на якийсь час запанувала гнітюча тиша. Потім гуртом заповзялися біля страви.
Малий Жданко, швидко наївшись, почав пустувати: то штурне Настуню ложкою під бочок — аж та зареве, то потягне кота за хвіст — і той дико заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне під піч, де в старому решеті сиді ла квочка…
— Ось як візьму деркача![64] — гримнула на нього мати і пацнула долонею по спині.
Жданко запхикав, спідлоба поглядаючи на дорослих і щиро не розуміючи, чого мама сердиться. Потім пригорнувся до стрия[65].
Ждан приголубив хлопця, посадив собі на коліна.
— Не треба пустувати, Жданку, бо почує злий баба ага[66] — забере тебе в шкіряну торбу і повезе за триде в'ять земель… Аж у Половеччину!
Оченята у малого заблищали: запахло цікавою казочкою, яких так багато знав стрий.
— А хто така Баба Яга? — запитав хлопчина, відразу переінакшивши незрозуміле йому слово «баба-ага» на зрозумілішу Бабу Ягу.
— Не Баба Яга, а баба-ага, — поправив його Ждан, усміхнувшись з вигадки хлопця.
— Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! — заблагав Жданко.
— Це не казочка, а билиця, те, що було насправді, — пояснив Ждан. — Послухай… Була колись у мене та у твого тата сестриця Настя… Настуня… Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна. Все норовила мене або твого тата, своїх братиків, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути, кота за хвіст потягти чи, як ти, квочку з кубла зігнати. От і догралася!.. Одного разу налетів на наше село старий баба-ага, хан половецький, з ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину і дідуся, а також Настуню пов'язав і потягнув у Половеччину. Ми з дідусем утекли, і дідусь по дорозі помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета, і досі десь знемагає на чужині. Не відпускає її баба-ага… Такий клятий!
63
Дрохва — великий перелітний птах степових і пустельних місць, з сильними ногами, прямим дзьобом, захисним забарвленням.
66
Баба-ага (тюрк.) — старий чоловік, старійшина роду. З цього слова в нашій міфології і витворився казковий персонаж — Баба-Яга.