Швидше, швидше біжимо таємними стежками, лисими горами, глибокими ярами, вслід за відьмами, привидами, химерами, уагагага!.. І навіть узимку це місто надихає. Приємно відчувати під підошвами гострі виступи бруківки, зупинятися поглядом на знайомих, як власні п’ять пальців, або нещодавно відреставрованих будівлях, проминати не знищені з голодних інститутських часів точки з чебуреками й пиріжками, нові кав’ярні й хостели, старі безмовні церкви…
Не знаю напевно, коли, з чого почалася ця наша з містом пристрасна любов. Моє дитинство минуло на Святошині, у мікрорайоні з простуватими рисами обличчя: однакові сірі хрущовки, безладні двори, давно не фарбовані гойдалки, стадіони, приватний сектор, високі паркани з виламаними дошками, нікому з батьків не відомі стежки між гаражами, вздовж річки-смердючки в обскубаному гайку аж до найбільш захопливих покинутих чи недобудованих об’єктів, де поміж сірих бетонних порожнин так лунко звучали наші з друзями голоси. Все поступово тут розбудовувалося, спрощувалося ще очевидніше до рядів однакових багатоповерхівок, — але вкупі з не до кінця знищеними рештками елегантних старомодних дач початку XX століття, і цими соснами, і цими білками, і цими несподівано великими галявинами кульбабок чи заростями дикого винограду по наших дворах цей район лишив у мені більше теплих спогадів, аніж навпаки.
Утім, коли Ліна отримала квартиру ближче до центру (повернулася в місця свого дитинства), я здивовано відкрила для себе існування зовсім іншого Києва. То був Київ нерівних рельєфів, недбало розказаних легенд, вишуканих гонорових будинків з арками й скульптурними прикрасами, зашифрованих у них таємничих знаків і профілів, тінистих парків із фігурними лавками й фонтанами, дитячих сеансів у кінотеатрі ім. Чапаева й неодмінного шоколадного десерту в «Львівській брамі» на площі або збитих вершків із пластмасової креманки в улюбленому кафе «Ласунка», вже на Артема…
Слухай, а хочеш піци? Це риторичне, ага.
У маленькому ресторанчику тепло, тут затишно пахне тістом, кавою, щойно вимитими з милом руками. Люди з красивими зачісками, свіжими обличчями гортають меню, ведуть неспішні бесіди. Офіціанти сновигають між столами, розносять паруючі страви і напої, невимушено збирають чайові. Ви готові зробити замовлення, а можна без каперсів, а я йому й кажу, а він мені й каже, — розливається поміж столиків віддалена поліфонія. І значно ближче — хочу соку, ні, не хочу того соку, а хочу іншого, я прикусив язика, баклажани, фу, де моя машинка…
Зненацька чужорідне і наскрізь знайоме однотонне бубоніння перебиває довколишню гармонію: один із офіціантів не витримав, зробив голоснішим звук на плазмі, а там — черговий обстріл… бу-бу-бу… жертви… бу-бу- бу… одинадцять загиблих, серед них двоє дітей… бу-бу-бу. Відвідувачі ресторанчику на мить завмирають, прилипають поглядами до телевізора, де миготять розцвічені червоними плямами на чорно-білому снігу кадри. Нарешті офіціант отямлюється, перемикає плазми на музичний канал, і всі перемикаються — повертаються до їжі, розмов, меню, рахунків. Андрій також відновлює свій монолог: я не буду цей перець, куди його виплюнути, дивись, яка пожежна машина проїхала, ой, болить нога, як я мрію, щоб в Україні закінчилася війна, хай вони не роблять наших українців мертвими, дай серветку, хочу пісяти…
…Усе в нього поруч, усе перемішано, щільно допасовано одне до одного. Ну, а що такого. Все просто і ясно — ось дитсадок, ось планшет і улюблені книжечки, ось Поліна, найгарніша з усіх п’ятирічних жінок, ось пакунки з речами для дітей загиблих військових, ось князь Олег та його кінь Жорка, ось танки і розстріляний автобус по телевізору, ось липка цукерка в кишені, а ось — війна. Хоча й у мене все приблизно так само.
— А тепер підемо туди, де свічечки?
Несподіваний поворот. Ну… ходім, якщо ти цього хочеш.
Із деяким полегшенням тікаю з цього погано замаскованого спокою надвір. Швидше, швидше — оминаємо Андріївську церкву, дивимося на улюблений фунікулер із нетривіально-нижнього ракурсу, йдемо Володимирською гіркою з її теплим коричневим затишком і зовсім ручними синицями. Ненадовго пригальмовуємо біля Володимира. Андрій знає — тут треба загадувати бажання. Я знаю — зовсім поруч на цій лисій горі, наділеній особливою силою, було язичницьке капище, і люди здавна відправляли звідси списочки простих бажань до своїх богів, і саме тут колись волочили до Дніпра дерев’яного Перуна, згідно із законом одвічного кругообігу ідолів у природі… Наш Київ усе пам’ятає, до всього звик.
Дещо здалеку спостерігаю за маленькою яскравою фігуркою на тлі чавунного стилобату: видряпався ближче до пам’ятника, зосередився — ага, «впізнаю брата Колю» — явно загадує своє бажання. Нічого не чутно, але й так усе ясно. «Хочу, щоб в Україні не було війни, і гоночну машинку». Андрій загадує його тепер завжди — під Новий рік, на кожній горі з пристойною біографією, навіть в океанаріумі, кидаючи монетку до фонтану…
Гаразд, ходімо вже туди, де свічечки. Лишаємо мовчазного Володимира з його важкими думами наодинці, спускаємося з гірки, прямуємо до кінцевої точки нашого дуже туристичного на позір маршруту.
…Якось Андрій сказав мені, що більше ніколи туди не піде. «Там убивають людів», — більш ніж вагомий аргумент. А я нещодавно вперше наважилася. Тоді мені довелося майже пошкодувати про це: некомфортний монтаж атракціонів на теперішньому Майдані вдарив під дих — жлобські магнітики, золоті батони, дядько з рупором, що запрошував зівак на захопливу екскурсію до Межигір’я, «валя-стань-сюди-щоби-весь-тризуб-вліз-у-кадр», люди, люди, буденні обличчя… Маріїнка натомість була порожньою, залитою сонцем, вітряною. Але й там я брела як у тумані. Десь збоку засміялися молоденькі міліціонери — вони пили каву, почали примітивно загравати зі мною, але я бачила чорні плями їхньої форми в контровому світі, й серце знову впало кудись униз. Досі не залатана місцями бруківка, вирвані з м’ясом фрагменти в огорожках, хаотичні острівки вицвілих вінків щось мені нагадували. Я пройшла повз Будинок офіцерів, де щойно відгуляли новорічних Машу і Мєдвєдя; майже рік тому тут лежали трупи звичайних або найкращих людей. Я довго уникала цього маршруту.
Сутеніє, ще й дощик почав накрапати. Вже давно варто було би ховатися в тепло, до чаю з печивом, у безпечні домашні розмови й клопоти. Але ми все ж таки доходимо сюди, зупиняємося. Дощ розігнав значну частину крикунів із мегафонами і туристів з нескромними фотоапаратами, це дуже добре. Ми стоїмо, а легкі крапельки падають, падають — на темний асфальт, на бордові троянди в зім’ятому целофані, на свічки й фотографії, яким я досі не можу дивитися просто у вічі…
— Мам, ну запалюй уже!
Навіть і не знаю, чи вийде щось із цієї затії. Мокрими пальцями воюю зі щойно купленими лампадкою й сірниками, але несподівано щось таки виходить — наша свічка потихеньку розгоряється, не гасне. Тут, на площі, - безліч подібних лампадок, і чомусь майже всі вони червоного кольору. Мій ніс — шморгає, голова — думає. Сотні, а може, й тисячі тремких вогників крізь тьмяне скло б’ються поруч із нами запитаннями без відповідей. «Червоне — то любов», — нав’язливо і по-дурному крутиться мені в голові дещо несподівана підказка. А що, як варіант. Вічна рима кров-любов — а насправді все й завжди залежить від контексту.
— Який гарний сьогодні день, — раптом каже Андрій. Справді, гарний. А я могла не помітити цього…
— Усе, Ходімо додому! І купимо цукерок, ну ж, купимо, хоча б оди-ин льодя-яник, — збуджене щеня знову стрибає, хапає мене за холодні руки, мотляє пухнастими вухами, вибухає життям у кожній його миті.
Ну, добре, купимо льодя-яника. А ще — нову гоночну машинку, авжеж, мрії мають збуватися, — додаю сама собі подумки. В Києві вже майже темно. Ми ховаємо обличчя під капюшонами і швидко-швидко біжимо до метро.