Я розраховував на те, що рано чи пізно справа щодо моєї депортації проясниться і я зможу повернутися до нормального життя. Однак я не знав, з якими людьми мені доведеться зіткнутися в ході цих роз’яснень. Прихильники методів Берії, цілком ймовірно, не були б схильні відмовитися від своїх безпідставних звинувачень.
Тому поки що я не міг залишатися в селі навіть на один день. Адже мене знали всі, а моє зникнення на багато місяців широко обговорювалося. Уже на другий день я був далеко від Пшебраже. Я оселився в селі Цезарін87 у районі Острожця88. Я влаштувався батраком у якогось фермера.
Це місце ідеально підходило для такої жертви. Типове занедбане село, розташоване далеко від залізниць і великих автомагістралей, гарантувало спокій і безпеку.
Фермер був чехом. Він ставився до мене з розуміючою стриманістю. Через кілька місяців мені довелося виїхати через цю несприятливу атмосферу та коло знайомих, що дедалі розширювалося. Тому я покинув Цезарин і на короткий час оселився неподалік від Ярослава в українського селянина, знову на «постійній роботі» поденника на всі руки. Однак селянин змушував працювати не на жарт. Достатньо було кількох днів, щоб робота мені до глибини душі набридла. Не попрощавшись, я покинув його хатину й вирушив до Луцька. Насамперед я попрямував до свого брата Юзека. Моя поява його навіть не здивувала.
«З тебе вистачить?» — лаконічно запитав він.
«До межі!» — я безнадійно махнув рукою. — «Скупий, скнара й експлуататор. Краще вже померти з голоду...»
«Навіщо тобі помирати?» — розсміявся Юзек. — «Ти переживав і гірші халепи, тож і зараз впораєшся. Зачекай, у мене є ідея... Біля Млінова89 вирубують ліси. Ти ж лісник, чи не так? Напевно, там для тебе щось знайдеться...»
Через кілька днів я звернувся до керівника робіт. Він подивився на мене з недовірою, оцінюючим поглядом.
«Мені потрібен сортувальник деревини. Ви впораєтеся?» — запитав він з сумнівом.
«Ми можемо організувати іспит», — відповів я.
«Погоджуюся.»
Ми вийшли за сарай, де лежали щойно зрубані сосни. Я вправно взявся за підрахунок характеристик кожного дерева та визначення класу деревини. Бригадир із задоволенням кивав головою.
«Приходьте завтра на роботу», — сказав він із явною задоволеністю.
У моєму житті розпочався новий етап. Я переїхав до сусіднього села Подвале, до місцевого фермера Петра Кваші. Український селянин був обережним, небагатослівним і замкнутим. «Буркотливий старий», — подумав я з огидою.
Одного разу він щось пробурмотів, від чого, ймовірно, сам злякався:
«Німці підірвали у Фінляндії...»
Це стало першим підтвердженням моїх неясних підозр, що коло інтересів Петра Кваші виходить далеко за межі власного господарства та турбот повсякденного життя.
«Підірвали...» — підтвердив я, згадавши коротку замітку з радянської газети. Я хотів втягнути фермера в розмову, але селянин, наче равлик, замкнувся в собі й у неохочому мовчанні лагодив упряж.
Відтоді мені здавалося, що він уникає розмов зі мною. Водночас я знав, що він потайки спостерігає за мною, вивчає, стежить. Його спостереження, мабуть, зіграли мені на руку, бо через деякий час він кинув, ніби між іншим:
«У Луцьку кажуть, що над кордоном літають німецькі літаки.»
Він замовк і пильно подивився на мене. Я знизав плечима, не відповівши на цей виклик.
Звісно, я розумів, що цей незвичайний інтерес до пересувань німецьких військ не випливав у нього з особливої схильності до вивчення принципів військової стратегії. Це, мабуть, мало якесь більш безпосереднє відношення до його власного життя та сподівань.
Я не помилився. Зрештою він все-таки не витримав і випалив те, що, ймовірно, мучило його найбільше.
«Бог дасть, може, колись з’явиться незалежна Україна...»
«Ось який ти!» — подумав я про себе. — «Ось у чому справа! Тепер усе зрозуміло: і ця обережність, і ці зітхання». А вголос я сказав:
«Бог дасть, а Гітлер допоможе...»
Він не зрозумів іронії. Він сприймав ці дві сили, які мали відродити «Самостійну» — Провидіння та Гітлера — як щось цілком природне.
Відтоді я відчував до Петра рішучу неприязнь. Було щось огидне в його очікуванні Гітлера, у цих наївних розрахунках, за якими ховалося щось, чого я ще не міг зрозуміти, поєднати в логічне ціле.
Кваша, мабуть, відчув, що моє ставлення до нього змінилося. Він знову став мовчазним, бурмочучим. Мені доводилося зважати на його настрій — зрештою, я жив напівлегально і знав, що поки що не можна виключати різних несподіванок.
У той час я постійно підтримував зв’язок із Юзеком. Ненавмисним посередником, до речі, був Кваша, який, згідно з тим, що я йому сказав, навіть не підозрював, що мене з Юзеком пов’язують родинні узи. Він був упевнений, що наші контакти ґрунтуються на тісній дружбі.
Cezaryn, нині село в Польщі, розташоване в Люблінському воєводстві, Пулавському повіті, у комуні Жижин — примітка перекладача
Ostrożec, нині село у Млинівському районі Рівненської області України — примітка перекладача