Лікарня була відкрита, але четверта рота, яку виселили з лісництва, залишилася без даху над головою. Треба було негайно розпочати будівництво казарм.
Будівельних матеріалів вистачало. У навколишніх селах, покинутих мешканцями, деревини було вдосталь.
Протягом наступних трьох тижнів робота кипіла від світанку до ночі. Через місяць дві потужні будівлі були готові прийняти партизанів. Усі роботи виконували самі солдати. Вони звозили деревину, зводили перші каркаси, накривали їх дахом, облаштовували внутрішні приміщення.
Надії на швидке наближення фронту не виправдалися. На нас чекала тривала зимова ізоляція. Треба було подбати про тисячі дрібниць, які могли виявитися необхідними для виживання в цей важкий період.
Найгострішим питанням було житло. Тисячі людей, як і раніше, мешкали в убогих бараках, у хатинах або просто під відкритим небом. Осінні дощі наполегливо нагадували, що вже саме час подумати про нові, кращі та міцніші помешкання.
Найгірше складалися обставини у тих, хто переховувався в лісі. Мене охоплював жах, коли я дивився на виснажених, брудних і обшарпаних дітей із запалими щоками, сумними й не по роках серйозними очима.
У літні місяці, коли ми були зайняті боротьбою за життя, у нас не було часу цікавитися умовами життя біженців. Тоді йшлося лише про виживання.
Тепер, коли я придивився до всього цього зблизька, я був вражений. Як же мені було шкода найбеззахисніших жертв фашистських банд — дітей Пшебраже! Вони страждали разом із дорослими, розділяли з ними долю трагічних потерпілих, які врятувалися від погрому, але зазнали всіх поневірянь війни. Діти стали тепер для нас проблемою номер один. Кожному з них потрібно було хоча б трохи м’яса, молока, овочів, а саме цього в таборі не вистачало.
Одного разу я послав по Дрзевецького.
«Ти, мабуть, був у лісі, у бараках», — почав я, — «і бачив, як живуть люди. Що ти про це думаєш?»
«Відчай! Хочеться плакати!»
«Так... Обличчя дітей починають снитися мені вночі. Вони постають переді мною, немов безмовний докір. Зрештою, ми в певному сенсі відповідальні за все це. Не тільки за безпеку людей, а й за умови, в яких вони живуть, які ми зуміли їм забезпечити...»
«Раніше вони так не жили», — вставив Зигмунт.
«Що ти маєш на увазі?»
«Нічого. Я просто сказав, що їх пограбували, тому вони стали жебраками. Адже колись у кожного з них було своє господарство, коні, корови...»
«Саме так!» — Я підхопив його думку. — «Саме про цих корів нам зараз і треба подумати. Ходячи по бараках, я розпитував, у кого вкрали коня, корову чи інше майно, і приблизно підрахував, що уповці винні цим людям близько двох з половиною тисяч корів, вісімсот коней, не рахуючи свиней, овець, птиці...»
«Стільки добра вони розтратили, залишаючись безкарними!» — похмуро зауважив Дрзевецький.
«Ну, мабуть, вони ще не розтратили. Твоє завдання — повернути хоча б частину цього. Я впевнений, що уповці тримають худобу десь у глушині, неподалік від своїх баз. Частину, напевно, роздали своїм, а частину забили. Однак я переконаний, що нам вдалося б відбити у них ще чимало худоби, якби ми вчасно їх знайшли. Одним словом, я даю тобі конкретне доручення: ти повинен з’ясувати, де уповці ховають великі стада худоби. Ці стада отримані в результаті грабежу, і з чистою совістю ми можемо їх відбити. Раджу тобі почати пошуки там, де найбільше луків і найбільше... банд.»
«Вже знаю, з чого почну!»
«Ну?»
«Звісно ж, з Колека та Журавічів! Де, як не там, банди поки що почуваються цілком впевнено. До того ж ті землі чудово підходять для випасу.»
«Чим раніше ми вийдемо на слід худоби, тим більше зможемо повернути. Банди, звісно, не економлять на їжі. Тож тобі треба поквапитися...»
Через три дні Дрзевецький повернувся. Він був втомлений, але одразу ж прийшов до мене.
«Як все пройшло?» — запитав я, будучи впевненим, що він не повернеться з порожніми руками.
«Як завжди. Поки що для нас немає нічого неможливого.»
«Не філософствуй, а говори швидше!»
«Справа ясна. Бандерівці тримають у Журавичах близько тисячі голів худоби. Може, менше, може, більше, точно не рахував. Після серпневого розгрому», — доповідав він, — «кілька сотень УПАшників оселилися в Журавичах у колишньому санаторії поміщика Кириленка. Саме там уже кілька місяців перебуває весь штаб північних загонів УПА278. Окрім командування, там постійно відпочиває також кілька сотень».