«Я давно не був у Журавичах. Здається, востаннє — перед війною. Нагадай мені, як там зараз усе виглядає.»
«Ну що ж, колишній санаторій ідеально підходить під казарми. УПА не потрібно розходитися по селу в пошуках житла. Вони сидять усі разом. Від села їх відділяють просторі луки. Донедавна на них пасли худобу. За спиною в них ліс. Не треба нагадувати, що це за ліс. Старий і густий, протяжністю в кілька десятків кілометрів. З таким тилом вони нічого не бояться. Оточити їх з лісового боку майже неможливо. Якщо атакувати з луків, вони втечуть у ліс або захищатимуться під прикриттям забудови.»
«А село?»
«Дістатися до села теж нелегко. Річка огинає його дугою, та ще й ці прокляті болота... Така річка знадобилася б нам у Пшебраже. Вона чудово прикриває село з півдня, з північного заходу та частково зі сходу. Нам довелося б перетинати цю гнилу річечку й болота. Хіба що...»
«Що?»
«...якщо ми перестрибнемо через дамби. Їх три. Від Городичина279, від Микова280 і третя від Клобучина281. Інших способів я не бачу.»
«Подумаємо над цим. А що ти скажеш про саме село?»
«Там навіть не дуже знають, що таке війна. Далеко від доріг і залізниці, німці туди майже не заглядають. Люди їх не бояться, бо живуть з ними по-дружньому. Навколо панує спокій.»
«Дякую тобі, Зігмунт. Усе, що ти з’ясував, має для нас величезне значення. Нагадаєш ще деякі деталі, коли будемо розробляти план вилазки, добре?»
«Звісно!» — Дрзевецький посміхнувся й попрямував додому, щоб переодягнутися.
Командування Пшебраже одностайно підтримало мій план щодо повернення худоби. Перед походом я провів нараду з командирами рот та всім штабом Пшебраже. Адже ми готували удар по одному з найсильніших осередків націоналізму. Нашим головним козирем мало стати повне приголомшення супротивника. Якщо уповці дізнаються про наші приготування, якщо ми передчасно розкриємо свою присутність під Журавичами, усе піде нанівець. Більше того — банди могли б тоді завдати удару у відповідь по самому Пшебражу, позбавленому основних сил. Наслідки такого нападу були б жахливими.
Мету походу ми тримали в суворій таємниці. Як завжди перед великою операцією, у всіх ротах тривали гарячкові приготування, але більшість людей навіть не здогадувалися, коли й куди ми завдамо удару.
Нарешті Франек Житкевич, який відповідав за всю підготовку, повідомив про готовність до виходу.
Була темна ніч 25 листопада 1943 року. Місцем збору всіх сил Пшебраже було визначено район третьої роти на околиці Загайника. Звідси ми мали вирушити в напрямку Журавічів близько 20:00.
У Загайнику ми опинилися вже о 19:00. Усі роти на місці. Загалом близько семисот партизанів і сорока вершників розвідки. Наше озброєння складається з восьми кулеметів «ЦКМ», шести мінометів, тридцяти двох кулеметів «РКМ», кількох десятків пістолетів-кулеметів, п’ятисот гранат і близько п’ятисот гвинтівок.
З такою вогневою потужністю ми готові штурмувати саме пекло, але, незважаючи на це, ми неспокійні. Як би там не було, ми ліземо у пащу вовку.
Я приймаю доповіді від командирів рот. Ще раз нагадую маршрут і план атаки на село та санаторій.
До мети нас відділяє двадцять кілометрів. Ми обійдемо Яромля та Домашова, відмовившись від зручної дороги на Зофіївку та Клобучин. Перед Журавічами батальйон розділиться на три групи. На світанку ми почнемо штурм села через три дамби: від Микова, Клобучина та Городичина.
Погода нам сприяє. Небо затягується грізними хмарами, опускається непроглядна темрява. Через годину маршу ми відчуваємо на обличчях перші краплі дощу. Загін рухається в абсолютній тиші. Чути лише легкий, характерний шум — це кроки та подих тих, хто марширує.
Кожні п’ятдесят хвилин ми робимо короткі зупинки. Наближається північ. Десь збоку залишився Домашов, ми вже перебуваємо на територіях, захоплених бандами. Тепер потрібно подвоїти пильність. Лише через п’ять годин маршу ми опинилися неподалік від мети.
Перед нами розкинулися великі болота, що оточують село з трьох боків. Ми знаємо, що шлях до села пролягає лише через три дамби довжиною по півкілометра.
Ми стоїмо біля лівої дамби, в околицях Городичина. Третя та четверта роти залишаються на місці. Перша та друга роти, а також загін кінної розвідки відходять управо, у напрямку решти дамб. Друга рота та розвідка розташуються неподалік від містка на другій дамбі, що веде від Мікова. Перша рота під командуванням Франека Житкевича займеться дамбою з боку Клобучина.
Horodyczyn, польська колонія, нині територія Ківерцівського району Волинської області України — примітка перекладача
Myków, нині село у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача