На складі млина, який цілодобово працював на потреби бандитів, ми виявляємо величезні запаси зерна та борошна. Цей додатковий видобуток радує нас не менше, ніж вигляд корів, яких виганяють з імпровізованих корівників, що оточують санаторій.
Близько одинадцятої години батальйон готувався до відходу. Перша рота йшла попереду як передовий охоронний загін. Решта трьох рот йшли по флангах довгої колони.
Увечері весь караван без перешкод дістався Пшебраже.
Вранці навколо місця, де зібрали худобу, зібралися сотні людей. Люди уважно оглядали приведених корів, кликали їх по іменах. Серед тих, хто впізнав своїх тварин, найбільше було мешканців Мар’янівки, Гути та Дерманки. Саме там на початку літа банди нажилися найбільше, там же вони вбили найбільше людей.
Залишилося ще близько ста безхазяйних корів, на які ніхто не заявляв своїх прав. Комітет з опіки вирішив розподілити їх між найбіднішими. Пріоритет надавався сім’ям із найбільшою кількістю дітей.
Звісно, ця допомога не вирішувала всю проблему, але принаймні частина дітей Пшебраже відтепер була забезпечена базовою порцією молока.
Через кілька днів командир взводу Генрік Ольшевський доповів мені, що патруль затримав неподалік від Пшебраже якогось чоловіка.
«Він чудово розмовляє російською. Схожий на якогось радянського солдата, що втік із полону, але, зрештою, хто його знає. Він блукав околицями, а тепер не хоче сказати, хто він такий.»
«Де він у вас?»
«Тут, у сусідній кімнаті.»
Я зайшов до кімнати батька, який саме розмовляв із незнайомим чоловіком.
Чоловік, що прийшов, був середнього зросту, кремезний, але настільки виснажений, що тримався на ногах з останніх сил. Про це свідчили його тьмяні, запалі очі, різко окреслені вилиці, вся його згорблена постать.
Побачивши мене, він підвівся з місця.
«Доброго дня!»
«Сідайте!..»
«Хто це?» — запитав я батька, який чудово володів російською мовою282.
«Він стверджує, що є радянським солдатом. Минулої ночі втік із поїзда з полоненими. Поранений, голодний...»
Солдат з явною тривогою прислухався до нашої розмови.
«Не хвилюйтеся», — заспокоїв я його. — «Ми вас нагодуємо, ви відпочинете, а потім робитимете, що захочете.»
Чоловік подякував мені кивком, але занепокоєння не зникло з його обличчя. Я покликав свою молодшу сестру, Владю.
«Попіклуйся про цю людину. Дай їй щось поїсти й приготуй ліжко. Нехай виспиться. За годину я завершу свої справи й сам про неї подбаю.»
У канцелярії на мене вже чекав другий зв’язковий, Діонісій Бергель.
«Мій патруль затримав одинадцятьох осіб», — доповів він. — «Ймовірно, це радянські солдати. Усі голодні й виснажені. У одного зламана рука».
«Де ти їх розмістив?»
«Поки що вони перебувають у нашому таборі.»
«Треба відправити їх до лікарні», — вирішив я.
Я накидав на папірці кілька слів для Тадека Войницького, командира четвертої роти. Саме там, у межах його підрозділу, розташовувався наш польовий госпіталь. Я доручив доктору Богданському та фельдшеру Блажейчику розмістити прибулих в окремій палаті й подбати про них. Увечері Войницький повідомив мені, що всім перев’язали рани й тепер вони сплять у відведеній для них кімнаті.
Навалилася робота, тож я не зміг відвідати несподіваних гостей у найближчі дні. Зрештою, я все-таки знайшов хвилинку вільного часу й поїхав до Юзефіни. Біля дверей мене зустрів вартовий.
«Як вони себе почувають?»
«Усе гаразд. Тільки дедалі частіше запитують, у чиїх руках вони опинилися і що з ними буде, коли одужають.»
«А що ти їм відповідаєш?»
«Кажу, що коли приїде комендант, вони все дізнаються.»
Коли я увійшов до палати, усі росіяни вишикувалися біля своїх ліжок. Вони потайки спостерігали за мною.
«Привіт, друзі!»
«Доброго дня!»
«Як ви себе почуваєте?»
«Гаразд. Тільки один із нас трохи нездужає.»
«Як щодо догляду та харчування?»
«Не скаржимося.»
Мої запитання дещо розрядили офіційну атмосферу.
Ми сіли на ліжках. Я попросив їх розповісти мені про себе. Слухаючи, я пильно спостерігав за ними. Перед собою я бачив людей зі сміливим поглядом, високим інтелектом і самовладанням. За їхніми жестами та манерою поведінки одразу можна було впізнати військових.
Мої припущення підтвердилися. Усі дванадцятеро ще кілька тижнів тому носили офіцерські мундири Радянської армії. Хоча вони були з різних частин і навіть армій, доля звела їх у одному вагоні для перевезення військовополонених. Рішення про втечу було прийнято швидко й одноголосно. Вони обрали лісисту місцевість між Ківерцями та Рожищами. Через пролом, пробитий у стінці вагона, вдалося втекти дванадцяти людям. Потім охорона транспорту зупинила поїзд.