Опинившись у незнайомій місцевості й очікуючи зустрічі з загонами УПА, про які вони багато чули по той бік фронту, вони почали пробиратися на північний схід, ретельно оминаючи великі населені пункти. У районі Пшебраже їх несподівано оточив якийсь озброєний патруль, і ось вони опинилися у нас.
Я щиро попрощався з ними, побажавши їм якнайшвидшого одужання, і попрямував до дверей. Я відчував, що тиша, яка запала, була сповнена напруги.
Я вже стояв на порозі, коли мене зупинили такі слова:
«Вибачте, товаришу коменданте! Ми хотіли б задати вам одне запитання...»
«Будь ласка.»
«Ми хотіли б знати, що ви з нами зробите, коли ми вже одужаємо...»
У їхніх очах я помітив напружене очікування.
«Скажіть нам відверто», — продовжив той самий військовий, — «ким ви насправді є, у чиїх руках ми перебуваємо? Ми знаємо про вас лише те, що ви — якийсь розрізнений загін у дивній формі. Ми спостерігаємо з вікна за вашими людьми. Вони живуть у сусідній будівлі... Коли нас сюди вели, ми бачили по дорозі сотні жінок і дітей, що товпилися біля убогих землянок. Усе це для нас дуже загадково. Спочатку ми припускали, що потрапили до якогось великого загону Української повстанської армії, але тепер ми знаємо, що це не так. Тому ми хотіли б дізнатися у вас, як у коменданта цього посту, що ви маєте намір з нами зробити.»
Поступово я почав розуміти причини тієї стриманості, з якою вони досі ставилися до наших партизанів і до мене. Обережність, з якою вони говорили про бандитів УПА, свідчила про те, що вони не виключали навіть найгіршого варіанту розвитку подій.
«Не дивно, що ви питаєте, хто ми такі», — сказав я, знову сідаючи на одне з ліжок. — «Дивуюся лише тому, що ви запитуєте про це лише зараз. Відповім коротко: ви перебуваєте в Пшебраже, неподалік від Ківерців. Ми — центр самооборони польського населення. З весни 1943 року ми захищаємося від нападів українських банд. Ми стоїмо на сторожі безпеки понад двадцяти тисяч людей. Ці землянки — їхні оселі. Я — комендант самооборони. Я побоювався, що, не довіряючи нам, рано чи пізно ви спробували б втекти, а навколо повно банд, тому вирішив поставити вартових, доки ви не завоюєте до нас повної довіри. Потім, коли ви одужаєте й наберетеся сил, зможете піти в будь-який момент. Ми не будемо вас утримувати. Нагадую лише про небезпеку, що виходить від банд. Як фронтовики, ви навіть не уявляєте, чим загрожує зіткнення з уповцями. Ми знаємо це надто добре... Тому я не раджу вирушати в дорогу самотужки, без зброї. Моя порада така: в околицях діє кілька сильних партизанських загонів, зокрема: Медведєва, «Макса», Прокопюка. Ми дуже активно співпрацюємо з ними. У будь-який день один із цих загонів прибуде до Пшебраже, і тоді ви зможете приєднатися до них. Особисто я із задоволенням побачив би вас у наших загонах. Ваш військовий досвід був би для нас дуже цінним. Однак мушу визнати, що оперативність звичайних партизанських загонів значно вища. Ми прив’язані до одного місця, наше головне завдання — захист населення, і саме це визначає характер нашої боротьби. Я сказав, мабуть, усе. Чи все зрозуміло?»
«Зрозуміло, товаришу коменданте. Щиро дякуємо вам і за турботу, і за добру пораду.»
«Ну і що, ви будете чекати, поки сюди прибуде якийсь радянський загін?»
«Саме так. Мабуть, це найкращий вихід у нашій ситуації.»
Так і сталося. Через кілька днів дванадцять відважних біженців розділилися на дві групи. Шестеро приєдналися до загону Федорова, а решту шестеро прихистив Бринський.
З цими останніми я зустрівся пізніше ще раз у Гродку283 за Карасіним, у лютому 1944 року. Офіцери передали через мене вітання персоналу госпіталю, особливо доктору Богданському та фельдшеру Блажейчику. Вони нас пам’ятали.
Зустріч із Кузнєцовим
Одного разу до мене завітав Тадеуш Коксанович.
«Хенек, на тебе чекають двоє партизанів із загону Медведєва. Вони хочуть поговорити з тобою наодинці. Справа важлива.»
«Попроси їх зайти.»
Через хвилину він повернувся у супроводі партизанів. Їхні смагляві, засмаглі обличчя свідчили про тісний контакт із лісом. Одного з них я впізнав за обличчям завдяки недавнім контактам із загоном Медведєва.
«Доброго дня, товаришу коменданте», — привітався зі мною партизан, одягнений в офіцерську куртку.
«Доброго дня.»
Офіцер оглянув мою канцелярію, яку солдати голосно називали «штабом».