Лише одного разу, повернувшись із міста, де він відвідував сина, який навчався у середній школі, він пильно подивився на мене й сказав:
«Але цей ваш приятель такий схожий на вас, ой, як схожий...»
Я у відповідь розсміявся, і більше на цю тему ми не розмовляли.
Події розвивалися стрімко. Кожна поїздка фермера до міста піднімала йому настрій, а до мене доходили звістки про хмари, що згущувалися над західним кордоном. Про війну говорили дедалі частіше, і я дивувався, що не тільки не знаходив у пресі підтвердження цього, але, навпаки, усі офіційні повідомлення рішуче спростовували такі чутки. 22 червня 1941 року мене розбудили на світанку вибухи.
Я вибіг із сараю. На вулиці ще було сіро. Мені здалося, що за Млиновим, де розташовувався радянський військовий аеродром, вивергнувся вулкан, що вивергав вогонь і лаву. Крізь гуркіт і метушню чітко пробивався судорожний рев літаків, що пікірували.
Німці розпочали війну з Радянським Союзом своїм перевіреним способом: раптово, за допомогою паралізуючого удару. Аеродром під Млиновим був одним із найважливіших стратегічних пунктів радянської лінії оборони, тому на нього зосередилися перші удари Люфтваффе90. Те саме відбувалося в цей момент у Луцьку, який знаходився від села приблизно за тридцять кілометрів. Незважаючи на це, звуки бомбардування долинали до нас.
Я усвідомлював, що війна може змінити моє становище, але що це буде не та зміна, про яку я мріяв. Я не пов’язував свої особисті переживання зі ставленням до Країни Рад. Якщо у мене й були упередження, то не щодо влади, не щодо ладу, який нас, селян, міг лише поставити на ноги, а щодо конкретних методів.
Я всім серцем ненавидів гітлерівців, що насувалися. Саме вони зруйнували мою країну та мої найпрекрасніші мрії. Тепер з кожною хвилиною в мені танули образи — навіть на тих радянських людей, від яких я постраждав. На горизонті з’являвся новий, спільний ворог. Ненависть до нього об’єднувала й змушувала забути про сумні переживання.
Можливо, саме тому я відчував глибоку огиду до свого господаря Петра Кваше, який так багато завдячував радянській владі, а тепер, охоплений божевіллям націоналізму, стояв на порозі своєї хатини і при кожному звуці вибуху благочестиво хрестився, бурмочучи при цьому під ніс:
«Слава Богу, слава Богу...»
Коли околицями прокотилися перші німецькі загони, я повернувся додому, у Пшебраже. Після кількох днів відпочинку я знову вирушив на пошуки роботи. Насамперед я попрямував до лісництва Ківерців, де зустрів багато знайомих. Інженер Чарчун направив мене на роботу до лісничого будинку, розташованого між Ківерцями та Луцьком, у селі Юлана91.
Я оселився там разом зі своїм колегою, Ядешкою, у занедбаному лісництві. У серпні 1941 року до нас приєднався ще й інженер Кароль Бернолак. У нього була родина в Ківерцях, і він там працював, але влітку 1941 року його допомога в роботі стала для нас незамінною.
Від лісництва Юлана до Луцька було всього сім кілометрів. У той час через Луцьк проходили колони радянських військовополонених. З ними поводилися нелюдяно, порушуючи всі міжнародні конвенції, і вони тікали при кожній нагоді.
Восени 1941 року я зустрів неподалік від лісництва трьох виснажених людей, одягнених у лахміття радянських уніформ. Вони дивилися на мене з недовірою, вагаючись, чи не сховатися від мого погляду. Вони вважали за краще зустрітися з однією людиною, ніж з усім селом, де легше знайти якогось шпигуна чи донощика. Зустріч була несподіваною.
Здогадавшись, хто вони, я крикнув, що я лісник і з мого боку їм нічого не загрожує. Вони трохи заспокоїлися й підійшли ближче. Мої припущення виявилися правильними. Коли я привів їх до будинку й нагодував, вони почали розповідати про свою втечу, про жахливі умови, в яких їх везли на захід.
Їм вдалося втекти вже в Луцьку, коли поїзд в’їжджав на станцію. Зовсім не знаючи околиць, вони блукали три дні по навколишніх лісах, боячись наближатися до населених пунктів. Я запропонував їм роботу в моєму лісництві. Вони з радістю погодилися. Лінія фронту була далеко, повернення у вільний світ стало неможливим. Залишалося чекати, якось пережити все це. Думка про партизанство була тоді ще такою нереальною...
За допомогою Ядешки я якось зібрав три комплекти одягу, і росіяни взялися за вирубку лісу.
На той час німці вже почали шпигувати, розшукуючи втікачів-військовополонених та євреїв. Будиночки лісників перебували під особливо «ретельним» наглядом. Тому моїм підопічним довелося рушити далі. Однієї ночі вони прийшли подякувати мені за все, що я для них зробив, і вирушили на північ.
Luftwaffe, загальна назва німецьких військово-повітряних сил у складі збройних сил Німеччини: Рейхсверу, Вермахту, Бундесверу — примітка перекладача