«Стій, хто там?» — тихий вигук вирвав мене з цих роздумів.
«Добре охороняють, хулігани», — подумав я про своїх вартових.
«Це я, Цибульський, комендант», — голосно відповів я.
«З цим ще розберемося!» — відповів той самий голос. — «Лягай!»
«Ти не впізнаєш коменданта?»
«Ні слова більше! Назад! Лягай, інакше я стрілятиму. Командир варти, до мене!»
«Чудово», — подумав я із задоволенням і слухняно ліг на землю.
Підійшов командир варти й встановив мою особу.
«Бачу, з вами не жартують!» — сказав я, визнаючи це.
«Це ви самі віддали такий наказ, пане коменданте. На варті немає своїх. Втім, зараз весь табір перебуває у стані бойової готовності, бо, за чутками, німці хотіли викрасти вас. Люди просто тремтять від обурення через те, що вартові дозволили викрасти коменданта.»
Я пришвидшив крок. Я боявся, що стурбовані партизани почнуть мене шукати.
Дійсно, у Пшебраже було оголошено суворий режим бойової готовності. Потужні патрулі готувалися вирушити в напрямку Германівки.
Німців уже не підозрювали у викраденні. Усі були впевнені, що це справа рук «Упова», які десь роздобули «Мерседес» і відправили до Пшебраже своїх агентів.
Коли через кілька годин відсутності я повернувся до табору цілим і неушкодженим, товариші засипали мене запитаннями. Я відповідав односкладово, пам’ятаючи про обіцянку, дану радянському офіцеру. Та й сам я мало що знав.
Наступного дня до нас дійшла звістка, що напередодні якийсь терорист, переодягнений у форму німецького офіцера, застрелив у Рівному гітлерівського генерала й зник на його машині. Я почав зіставляти ці два факти: вбивство генерала та візит обер-лейтенанта.
У цих припущеннях мене згодом підтвердив «Макс». Сміючись, він сказав мені, що я мав честь їхати в одній машині зі знаменитим асом радянської розвідки — Кузнєцовим.
Виявилося, що того самого дня, коли його чорний «мерседес» під’їхав до мого будинку, лише за кілька годин до цього він застрелив серед білого дня німецького генерала. Переодягання було передостаннім етапом його втечі після замаху на шляху до загону Медведєва. Операція була ретельно спланована. Ще за два тижні до цього про неї знали радянські партизани й підготували Кузнєцову шлях відступу.
Знаменитий, легендарний обер-лейтенант Зіберт! Через кілька років я багато читав про цього видатного аса радянської розвідки, якого згодом вбили бандерівці. Коли я побачив його фотографію в пресі, одразу впізнав ту людину, яка, вийшовши з чорного «мерседеса», вимовила слова, що запам’яталися мені: «Сьогодні захопили Ленінград».
Ще раз Омельно
Пшебраже дедалі частіше переживало періоди відносного затишшя. Позбувшись безпосередньої загрози, ми присвячували час підвищенню бойової готовності загонів та поліпшенню умов табірного життя.
В один із таких спокійних днів я відправив Дрзевецького до Колків. Він мав перевірити, чи не готують місцеві банди нові напади на Пшебраже.
Розвідник повернувся зі сприятливими новинами: він не помітив нічого тривожного й не зустрів великих бандерівських загонів. Поки що ми можемо спати спокійно. Щоправда, по всій окрузі бродять невеликі загони УПА, іноді вони забредають навіть під Тростянець, але нас обходять стороною.
Однак ми не мали ілюзій, що бандерівці взагалі відмовилися від ідеї знищити Пшебраже. Пануюча тиша могла з таким самим успіхом бути передвісником подальших несподіванок. Треба було випередити ці можливі наміри, завдаючи ударів по противнику на його власних базах. У зв’язку з цим я запланував тривалу вилазку на територію бандерівців.
Наприкінці листопада у похід вирушив весь батальйон у повному озброєнні, з важкою зброєю та мінометами. Ми хотіли пройти через населені села та продемонструвати свою чисельність і озброєння.
На той час наш загін зріс приблизно до тисячі осіб. Рухаючись розтягнутою колоною, неважко було досягти бажаного ефекту.
Рано вранці довга колона вирушила із Загайника в напрямку Хмелівки. Проїхавши Городичин і покинуте польське село Глінне284, ми виїхали на широку дорогу, що веде від Журавичів до Омельно.