Збільшився також персонал госпіталю: з Ківерців до нас прибув молодий фельдшер Новак289 та юна медсестра Мрозицька290. Ці молоді люди віддавали всі свої сили у боротьбі з епідемією тифу.
Епідемія тривала всю зиму. Було кілька десятків летальних випадків. Свою роль тут, звичайно, відіграло наше недостатнє харчування.
Жертвою тифу став також наш лікар Богданський. Для нас це була важка втрата. Цей відважний чоловік залишався на своєму посту протягом усього періоду хвороби, пережив її пік, але помер уже наприкінці зими. Він помер незабаром після вступу Радянської армії. Усі, хто пережив війну в Пшебраже, назавжди зберегли його в своїй пам’яті.
Останні сутички
Наприкінці грудня 1943 року Альберт повідомив мені через кур’єра, що до Германівки прибув загін радянських партизанів у складі кількох осіб, які хотіли б зустрітися зі мною з нагальної справи.
Я вже згадував, що Германівка була невеликим селом, розташованим за чотири кілометри від Пшебраже. Воно вже не входило до лінії оборони, оскільки нас розділяли великі болота Вархане. Оточена лісами, вона була ідеальною мішенню для нападів, тому вже в перші літні місяці була розорена бандами.
Наприкінці 1943 року, коли активність банд значно зменшилася, а район Пшебраже був майже повністю звільнений від них, найсміливіші мешканці Германівки наважилися повернутися до свого села.
Ми намагалися відрадити їх від цього. Однак селяни були вперті. Вони повернулися до своїх домівок із усім майном, сподіваючись, мабуть, на захист Пшебраже та часті візити партизанських загонів.
У другій половині дня ми з Альбертом вирушили верхи до Германівки. Виявилося, що тут дислокувався невеликий загін з угруповання «дяді Петі» — Бринського. На чолі загону стояв добре знайомий мені партизан Мочула.
Яке ж було моє здивування й радість, коли я помітив у групі партизанів Ірену. З моменту мого відходу з Карасіна вона постійно перебувала у загоні Бринського й чудово там почувалася.
Ми почали розповідати одне одному про свої пригоди. Під час розмови Ірена запитала мене, чи не хотів би я допомогти їй у виконанні важливого партизанського завдання. Звісно, я з радістю погодився.
Завдання полягало в тому, щоб дістати у німців — точніше, у начальника станції в Ківерцях — секретний розклад найважливіших перевезень, що прямували на фронт.
Я пообіцяв, що вирішу цю справу якнайшвидше. Адже у мене було багато знайомих серед залізничників із Ківерців.
Мочула вирішив відправити частину своєї групи до Луцька з якимось іншим завданням, а решта партизанів мали чекати на них у Германівці.
Коли я вже збирався їхати, Ірена висловила бажання відвідати Пшебраже. Я не бачив у цьому жодних перешкод. Навпаки, я навіть хотів похвалитися перед дівчиною тим, чого ми досягли в нашому таборі.
Ми сіли з Альбертом на одного коня, на другого вправно вискочила Ірена. У сідлі вона вже почувалася вільно. Верхова їзда стала для неї звичною справою. У Пшебраже її прихистив у себе Альберт. Наступного дня вона взялася за огляд табору, а я рано-вранці вирушив до Ківерців, щоб зібрати потрібну Ірені інформацію.
До вечора у мене в кишені вже був секретний розклад поїздів. Я повертався верхи, не поспішаючи. Коли я під’їжджав до Пшебраже, то помітив на тлі темніючого горизонту полум’я, що розгоралося. Горіло десь в околицях Германівки.
Я був упевнений, що це якась випадкова пожежа, спричинена необережністю мешканців або партизанів Мочули. Однак, прибувши до табору, я дізнався, що з Германівки прибіг гінць і повідомив, що на село напала банда.
Четверта рота, яка дислокувалася найближче до місця нападу, вже була в дорозі. Не замислюючись ані на мить, я кинувся за нею.
Коли ми прибули на місце, все вже було скінчено. Навколо згорілих будівель лежали трупи мешканців Германівки та радянських партизанів — тих, хто залишився в селі. Усі, крім людини, яка повідомила нам про напад, були вбиті. Сам він мало що міг розповісти.
Все це здавалося мені досить дивним. Невже досвідчені радянські партизани дозволили так застати себе зненацька? У Пшебраже було чутно запеклу стрілянину, але вона тривала дуже недовго. Очевидно, противник мав у своєму розпорядженні значні сили, а після бою не поспішав — знайшов час забрати поранених і вбитих.
Ми вирішили дізнатися про це в Рафаловці. Отримана там інформація перевершила наші очікування.
Трагедія розгорталася так: у другій половині дня до Германівки приїхали три машини української поліції та два легкові автомобілі з німцями. Машини зупинилися за кілометр від села, а група поліцейських підійшла лісом до самих будівель. У такій ситуації бій справді мав бути дуже коротким. Люди кинулися тікати, однак виявилося, що ліс оточений щільним кільцем поліції, якою командували кілька жандармів. Перш ніж втікачі встигли сховатися в лісі, половина з них загинула. Загинуло понад десяток людей. Лише кільком чоловікам вдалося вціліти й втекти до Пшебраже. Ми розминулися з ними дорогою.